Кілька місяців об'єднані сили Поповича–Ходорковського і Якима Сомка досить активно вели бойові дії на території Паволоцького полку й у цілому успішно для повстанців. Але дуже скоро на допомогу полякам, виконуючи наказ Павла Тетері, нагодилося правобережне козацтво — кілька тисяч вояків, які на чолі з гетьманом Тетерею присягали на вірність королю Яну Казимиру й Речі Посполитій. Спільними з поляками силами вони облягли в Паволочі Івана Поповича–Ходорковського разом із його не надто потужним загоном, який налічував на той час близько тисячі козаків. Перед Поповичем постала складна проблема. Він розумів, що, мавши значну перевагу в кількості, його противники не залишили йому жодних шансів на перемогу. Очевидно, в цю мить до бунтівного полковника прийшли посли гетьмана, якщо й не пропонуючи йому помилування, то принаймні гарантуючи зберегти йому життя в разі здачі в полон. Деталі достеменно не відомі, але засвідчено, що всього через кілька днів після початку облоги Паволочі Попович–Ходорковський, за його словами, не бажаючи бачити своє місто спустошеним, добровільно вийшов із нього на чолі п'ятнадцяти сотників і полкових старшин, після чого віддався до рук Павла Тетері. Решта повсталих теж склали зброю й оголосили, що віддають себе на милість переможця. У відповідь на таку заяву за наказом Тетері їх було роззброєно, у них відібрано коней і майно, урочисто побито киями й відпущено на волю. За словами літописця, «живих випустили, даруючи їм здоров'я».
Подальша доля полковника Івана Поповича–Ходорковського була сумною. Страчений 15 червня 1663 року за наказом гетьмана Павла Тетері, він зазнав перед смертю, як свідчить літопис, страшних катувань. В джерелах так описано його страту: «15 червня цього попа засуджено до такої смерті: спочатку розпеченою цеглою або каменем зітерти «гуменце», що й було вчинено (тут, очевидно, мається на увазі виголене місце на маківці голови. — Ю. С.); тоді Поповича віддали до рук ката, який його терзав. Гетьман Тетеря нікого не допускав до підсудного. Він наказав катові прикласти йому до ребер розпечене залізо, потім звелів і катові одійти. Взявши папір і чорнило, сам допитував: хто його підмовляв до повстання, чи, може, сам його задумав, і кого з полковників або сотників він міг би назвати як своїх співучасників. Кат кілька разів мучив свою жертву й після кожного разу відходив од нього, а Тетеря допитував у четверо очей і насамкінець звелів відтяти жертві руки й ноги, а тулуб кілька годин лежав на майдані, аж доки не спалили».
Отже, як бачимо, політичним противникам Павла Тетері не миналися безкарно виступи проти його політики — їх було карано за все найжорстокішим чином. Тож можемо лише уявити, як гетьман ставився до подій на Лівобережжі й того, що лівобережна старшина вперто не визнавала його зверхність.
Боротьба Золотаренка и Сомка
Поява на політичному обри Івана Брюховецького
Чорна рада, або Козацька рада в Ніжині 17–18 червня 1663 року
Як ми могли переконатись, читаючи попередні розділи, ситуація в Україні напередодні ради в Ніжині була далекою від стабільності. Натомість розкол між прихильною до короля й Речі Посполитої козацькою старшиною Правобережжя, з одного боку, й лояльними до Московського царства лівобережними полковниками, з іншого, ставав усе більшим. Усі ці події відбувалися ще за гетьманування Івана Виговського та Юрія Хмельницького, наближаючи Україну до загибелі. Однак саме Чорну раду, яка відбулась у Ніжині, історіографи звичайно вважають початком занепаду Гетьманщини в тому форматі, в якому її створив Богдан–Зиновій.
Слід зауважити, що обраний на Чорній раді лівобережний гетьман Іван Брюховецький не був першим гетьманом цієї частини України, який діяв незалежно від гетьмана Павла Тетері, і відкрито лобіював в Україні інтереси Московського царства. Спочатку таку роль на себе взяли уже згадувані нами ніжинський полковник Василь Золотаренко та переяславський полковник Яким Сомко. Останній, як ми пам'ятаємо, був обраний наказним гетьманом Лівобережної України ще під час Переяславської ради 1659 року. Виразну промосковську спрямованість двох вищезгаданих старшин не заперечує ніхто із сучасних істориків. Спірним видається лише питання: а чи потребувала Москва їхнього сліпого намагання покласти Україну до ніг московського царя? Мусимо зазначити: ставлення влади Московського царства до цих двох представників козацької старшини досі викликає суперечки дослідників історії в Росії, і от чому: на їхню думку, обрій відносин Московського царства й козацької старшини Лівобережжя напередодні Чорної ради не був безхмарним.
Серед російських істориків минулого і сучасності запанувала думка, що після подій кінця 1650–х і початку 1660–х років, а найперше — після Конотопської і Чуднівської битв, Україна стала для царського уряду такою собі валізою без ручки — і кинути не можна, і нести важко. За перші шість років після Переяславської ради 1654 року, засвідчують вони, в казну царя Олексія Михайловича не надійшло жодного карбованця з України. Усі без винятку податки й збори з населення залишалися в розпорядженні гетьмана або його полковників. У той же час утримання в українських містах залог царського війська вимагало досить великих витрат, що цілком і повністю (знову–таки на думку російських істориків) лягли на плечі московського уряду. І хоча багато хто з російських імперських істориків, які, до речі, мають у сучасній Росії цілу плеяду вірних послідовників, уважав таку ситуацію дивною, дії московського царизму мали логічний і послідовний характер. Ми можемо стверджувати, заперечуючи проти наукового лицемірства щодо цього питання: анексія цілого краю, та ще й такого багатого, як Україна, несла в майбутньому на порядок більші вигоди, аніж тодішні поточні витрати. Тож Сомко й Золотаренко, попри незгідливість, були потрібні Московському царству для лобіювання власних стратегічних інтересів в Україні. Але користь від них, як ми вже наголосили, була в перспективі. На той же час важкість узятої на себе ноші все більше обтяжувала політичну еліту Московського царства: згідно з найоптимістичнішими підрахунками, за час війни з Річчю Посполитою втрати Москви в живій силі убитими й полоненими склали не менше сімдесяти–вісімдесяти тисяч людей. До всього іншого, антимосковська спрямованість спочатку Виговського, а потім Хмельницького дозволила полякам на початку 1661 року перехопити ініціативу в ході бойових дій та перенести війну на територію Лівобережжя, де коронне військо повело наступ у напрямку Ніжина.
Така ситуація не дозволяла царському оточенню безоглядно довіритися лівобережним козакам, які переконували Москву в своїй вірності. Ні для кого в Кремлі не було секретом, що й Сомко, й Золотаренко мають родинні зв'язки з Юрієм Хмельницьким. Отже, якщо Виговський — до речі, теж родич Хмельницького — міг влаштувати на згубу московитам Конотопську битву, а Юрій Хмельницький приклав руку до катастрофи московських військ під Чудновом, то ні Сомкові, ні Золотаренкові в Москві не могли довіряти, а тим більше — покластись у здійсненні загарбницьких планів.
Тому, як твердить С. Соловйов, «щоб довідатися, в якому насправді стані перебувають справи в Малоросії, хто вірний, а хто ні, хто кому дядько і хто кому зять, і як ця спорідненість заважає вірності», ще 29 грудня 1660 року до Ніжина прибув стрілецький голова Іван Полтєв. Тоді він зустрівся з царським воєводою князем Семеном Шаховським, а також ніжинським полковником Василем Золотаренком. Після ознайомлення з місцевими справами Полтєв пише в своєму листі царю, що склав у цілому повне уявлення про реальний стан справ у краю, тож він має намір зібрати раду за участю Сомка, Золотаренка й значних козаків, що прилучилися до них. Ціль скликання такої ради була очевидною — Москва хотіла ініціювати обрання на Лівобережжі нового гетьмана, який, на противагу Юрію Хмельницькому, проводив би в Україні вигідну московському уряду політику. Але тоді плани царського емісара були порушені тим, що козацько–польське військо на чолі зі Стефаном Чарнецьким і Юрієм Хмельницьким, а також союзна їм татарська орда, спробували повернути собі контроль над важливим стратегічним пунктом, яким був Ніжин. Під час запеклих боїв, що тривали весь січень і лютий, Золотаренко, Сомко й царські воєводи змогли втриматися на Лівобережжі, й козацько–польсько–татарський корпус військ змушений був відступити. У Москві, де побоювалися, що після перемоги над військом Шереметева польські полководці не вдовольняться захопленням Лівобережжя й вдеруться в межі Московського царства, спочатку не могли зрозуміти, що змусило їх піти з Лівобережної України. Дехто в Кремлі навіть думав, що шведи знов зачали воювати проти Польщі. Проте все мало простіше пояснення: в скарбниці Речі Посполитої не стало коштів для виплати найманим жовнірам, які в зв'язку з цим відмовилися продовжувати бойові дії, а гетьман Хмельницький мав надто мало сил і військового хисту, щоб далі протистояти московським військам і лівобережним полкам самотужки. До кінця березня 1661 року на сторону Москви перейшли Полтавський, Прилуцький і Миргородський полки — лише Остер продовжував чинити опір. Поляків у Лівобережжі також практично не залишилося: усі були змушені переїхати на Правобережжя або до Польщі.