Хоча польська скарбниця спорожніла, але і фінансовий стан Московського царства був не найкращим. Грошей для війська, командированого в Україну, катастрофічно не вистачало. Цю ситуацію обтяжував той факт, що хоч на півдні війна тимчасово припинилась, та на кордонах із Литвою бойові дії були в повному розпалі. Тим часом почалися заворушення на Лівобережжі — тамтешня козацька старшина, уже не сподіваючись допомоги від московського війська, вирішила діяти на власний розсуд. У квітні 1661 року під Ніжином усе–таки відбулася рада, на якій частина козаків схилялась до того, щоб обрати гетьманом Якима Сомка, а інша частина виступала за Василя Золотаренка. Запорожці цього разу зберігали нейтралітет, зайнявши вичікувальну позицію. За результатами ради булава наказного гетьмана Лівобережжя й перейшла до Якима Сомка, який поспішив запевнити царя Олексія Михайловича у власній лояльності.
Хоч там як, але навіть попри скрутне становище в економіці та на фронті царська влада воліла скористатися шансом і захопити також і Правобережжя. Наприкінці червня в Переяслав було направлено чергового царського посланця Протасьєва, через якого Олексій Михайлович запропонував наказному гетьманові Якиму Сомку звернутися до племінника, Юрія Хмельницького, й переконати його повернутись у московське підданство, обіцяючи, що йому буде подаровано місто Гадяч, як раніше його батьку, а всі попередні «провини» йому пробачать. Сомко погодився на це, проте виконати царський наказ не встиг: у жовтні до Юрія Хмельницького прибув хан з татарами і гетьман знову пішов разом з ними за Дніпро, де й обложив Переяслав.
Саме в цей час, за свідченням історичних джерел, значно посилилась політична боротьба між Сомком і Золотаренком, адже ніхто не хотів поступатися правом на булаву гетьмана Лівобережної України. Окрім внутрішніх, так би мовити, закулісних інтриг, ця боротьба відбилася й у листуванні обох старшин з московським царем. Можна було б уважати ситуацію кумедною, якби не наслідки цієї міжкланової колотнечі для України в цілому. Та схоже, такими неосяжними речами, як українська держава, не переймався ані Сомко, ані Золотаренко. Спочатку лише вони вдвох писали один на одного доноси, але після облоги Переяслава скаргу царю на Сомка відправив і переяславський воєвода Чаадаєв. У своєму звіті він писав, що під час оборони Переяслава Сомко пиячив, великої активності у захисті фортеці не виявляв і навіть змовлявся з Хмельницьким, щоб з'єднатися з ханом проти московських воєвод. Одночасно такий собі Філімонов, ніжинський протопіп, а за сумісництвом — царський резидент, докладав до Москви, що Сомко й Золотаренко змагаються один з одним і, на його думку, на посаді гетьмана не можна затверджувати жодного з них, інакше станеться бунт.
На фоні цих подій навіть у Москві не знали, що робити: бояри й цар просто не могли зрозуміти, кому йняти віру. Дивно, але царські чинодрали настільки заплутались у політичній ситуації в Україні, що перестали вірити й власним воєводам, посадженим в українських містах. На думку Олексія Михайловича, їхня оцінка того або іншого козацького лідера не могла бути об'єктивною як через власні вподобання, так і тому, що вони були людьми прийшлими, тож тонкощів взаємин в козацькому середовищі до кінця не могли осягнути. Не міг цар довірятися й Філімонову, представникові духовенства: він добре пам'ятав випадок із київським митрополитом Діонисієм Балабаном, який несподівано для Московського патріархату почав відстоювати незалежність Української православної церкви й відкрито підтримав Виговського в боротьбі проти Московського царства. Тоді в Москві швидко відсторонили Балабана від Київської митрополії, але вибрати нового, прихильного до Москви митрополита так і не змогли.
Саме в цей непевний момент, як часто відбувається в таких ситуаціях, у боротьбу Василя Золотаренка та Якима Сомка втрутилась третя сила. На полі політичних ігор з'явився висуванець від партії запорозького козацтва — Іван Брюховецький.
Історія, так само, як у випадку з більшістю інших представників козацької старшини, не зберегла багато інформації щодо походження Івана Брюховецького. Народився майбутній гетьман на теперішній території Полтавської області, ймовірно, 1623 року. Уперше про нього згадано у військовому реєстрі Чигиринського полку часів Хмельниччини. Там зазначено, що Іван Брюховецький числився конюшим гетьмана Богдана Хмельницького. Більшість науковців називають Брюховецького «козаком зроду», але ми маємо й непідтверджені дані, головно твердження Якима Сомка, що Брюховецький «був ляхом, та охрестився».
Молодість свою Іван Брюховецький провів у близькому оточенні гетьмана Богдана Хмельницького, як «старший слуга». Після смерті гетьмана він залишився в почті його сина Юрія, ставши порадником майбутнього гетьмана. Судячи з усього, молодий Хмельницький довіряв Брюховецькому: так, перебуваючи в 1659 році на навчанні в Київській духовній академії, Хмельницький послав до запорозьких козаків саме Брюховецького, давши завдання агітувати їх за себе, — Юрій Хмельницький тоді вирішив відібрати у Виговського гетьманську булаву, яку вважав своєю за батьківським заповітом, і хотів заручитися підтримкою запорожців. Відомо, що, прибувши до Січі, Брюховецький виклав запорожцям від імені Юрія скаргу на гетьмана Івана Виговського. В скарзі Виговського було звинувачено в тому, що він обманом відняв у Хмельницького булаву, захопив військову скарбницю, а також скоїв безліч злочинів в Україні, після чого таємно перекинувся на бік поляків. Як ми знаємо, Брюховецький удало виконав покладену на нього місію — запорожці, уважно вислухавши посланця від Хмельницького, вирішили підтримати його в спробах повернути собі гетьманську владу, що й було зроблено під час згаданої вище ради під Германівкою.
Невідомо, з яких мотивів, але після такої блискучої перемоги на політичній ниві Іван Брюховецький вирішив не повертатися на службу до Юрія Хмельницького. Він залишився в Січі, де незабаром здобув велику популярність і був обраний кошовим отаманом. Цілком можливо, на таке рішення Брюховецького вплинуло те, що після розгрому московського війська на чолі з воєводою Шереметєвим під Чудновом і підписання «Слободищенського трактату», як уже говорилося, було відновлено умови «Гадяцького трактату» і влада Речі Посполитої знову поширилась в Україні.
Усе змінилось напередодні Чорної ради… Після того як Москва, нехтуючи попередніми умовами з Гетьманщиною, вирішила обрати нового гетьмана України самостійно, Брюховецький почав діяти. У 1662 році він з великим загоном вірних собі запорожців прибув на допомогу московському воєводі князю Григорію Ромодановському, що боровся проти повсталого Юрія Хмельницького. За свідченням сучасників, після того як майбутній лівобережний гетьман провів декілька тижнів у ставці воєводи в Путивлі, він зумів завоювати симпатію російського можновладця, а також звести знайомство з єпископом Мефодієм — наглядачем Київської митрополії — й колишнім ніжинським протопопом Максимом Філімоновим, про якого вже йшлося вище. Гадаємо, що таке знайомство дуже символічне, адже воно поєднало інтригана, що мріяв зайняти митрополитську кафедру в Києві, а заразом і московського шпига, та майбутнього васала московського царя, який став одним із призвідців розколу гетьманської України.