Історичні джерела характеризують Івана Брюховецького як людину хитру й досить спритну в інтригах. Як пише літописець, «під скромною зовнішністю в нім таїлися честолюбні мрії, здійснити які було не так–то легко». Наголошують сучасники й на тому, що Брюховецький вирізнявся спостережливістю, яка часто допомагала йому в стосунках із тими, хто владою долі був поставлений над ним. Окрім того, Іван Брюховецький якщо й не був надто освіченим, то принаймні мав непересічні ораторські здібності. Знайомлячись із людьми, він швидко прихиляв їх до себе влесливими речами, удаваною скромністю або ж широкими планами, нарешті, просто «обітницями і подарунками».
Розпочинаючи боротьбу за втілення своїх амбітних планів — сходження на вершину політичного олімпу Лівобережної України, — Брюховецький перш за все визначив для себе точку опори, якою в той час могла стати для нього лише Запорозька Січ. Можливо, цим також був продиктований відхід Брюховецького від Юрія Хмельницького й зближення з запорожцями. Адже відомо: саме на Січі ревно стежили за збереженням прав простого народу України й намагались контролювати владу гетьмана. Крім того, Брюховецький добре розумів, що йому навряд чи варто розраховувати на підтримку козацької старшини, яка над усе ставила мало не «расову» чистоту козацького роду. Для цієї старшини Брюховецький був чужинцем, «служкою Богдана Хмельницького».
Однак слід відзначити, що Брюховецький спробував знайти собі прибічників і серед тієї самої старшини. Для цього він звернувся до честолюбства й користолюбства окремих її представників, схиливши на свою сторону лівобережних полковників В. Дворецького, М. Гвинтівку та інших, які й створили серед козацької старшини Лівобережжя основу для майбутньої партії Івана Брюховецького. Нарешті, як уже говорилось, він забезпечив собі підтримку з боку осіб, що мали довіру московської влади.
У грудні 1662 року цар Олексій Михайлович відправив в Україну стольника Ладиженського з повелінням навесні наступного року скликати козацьку раду і на ній вибрати «досконалого» з погляду Москви гетьмана, замість тодішнього наказного Якима Сомка. Як можемо здогадуватись, по прибутті на місце Ладиженський вислухав усіх кандидатів і дійшов висновку, що найкраще відповідає потребам Кремля саме Іван Брюховецький.
Повернувшись у Запорожжя, куди його відправив до початку ради Ладиженський, Іван Брюховецький мав достатньо часу для роздумів і міг більш предметно придивитися до всього, що відбувалося в межах Січі, а також скористатися настроєм козацьких мас для підготовки майбутньої ради. Можливо, саме тоді в голові Брюховецького й зародилась концепція Чорної ради, що дозволила скористатися маріонетковою силою поспільства й козацької черні. Задля отримання гетьманської булави він скрізь і всюди оголошував себе щирим приятелем простого люду і відвертим ненависником всякої неправди й насильства, якими кривдять незаможних козаків і селян, тобто тих верств, що колись стали опорою Богдана Хмельницького у війні з Польщею. Брюховецький усіма силами намагався здаватися щирим ревнителем віри й свободи, переконуючи в своїй щирості всіх навколо. Попутно, пам'ятаючи, яким важливим є для нього схвалення стольника Ладиженського, Брюховецький не забував наголошувати на тому, що гарантією свобод для народу України повинен бути союз з Москвою. Як указує у своїй «Історії Росії» С. Соловйов, «Хорошо понимая, какую силу представляли из себя запорожцы, Брюховецкий всячески ласкался к ним, постоянно писал в Сичу письма, в которых высказывал запорожцам большую покорность, представлял им, как страдает сегобочная Украйна без настоящего гетмана, просил их рекомендовать его в качестве кандидата на гетманство князю Ромодановскому Запорожцы не замедлили дать о Брюховецком блестящий отзыв князю Ромодановскому, а князь Ромодановский — царю Алексею Михайловичу. Таким образом, расчеты Брюховецкого оказались вполне верными».
Зауважмо, що опоненти Брюховецького, тобто Яким Сомко, Василь Золотаренко й підлеглі їм полковники, недооцінювали значення козацької черні й поспільства в найближчих подіях. Вони робили ставку в основному, як було вже сказано, на вищі верстви населення, й це теж підмітив С. Соловйов. Під час попередньої козацької ради у Козельці, яка відбулась 1662 року, зазначає історик, чернь була майже не представлена. Причиною цього Соловйов називає заборону Якима Сомка допускати до міста під час ради рядове козацтво. Ця заборона нібито захищала добробут міста.
А тим часом у Москві призначили дату козацької ради, рішення якої нарешті дозволили б царському уряду міцніше стати принаймні в східній частині України, — тієї самої ради, що стала чорною для Гетьманщини. Цією датою стало 17 червня 1663 року. На раді мали бути присутніми представники Московського царства — окольничий князь Д. Великий–Гагін, стольник К. Хлопов, думний дяк І. Фомін і ще кілька десятків менш значних царських урядовців. Порядок під час проведення ради повинні були забезпечувати вісім тисяч царських ратників. З боку козацької старшини мав прибути «гетьман кошовий» Іван Брюховецький, наказний гетьман Яким Сомко й ніжинський полковник Василь Золотаренко. Також на раді мали бути присутніми інші полковники, сотники, декілька тисяч простих козаків, запорожців, міщан і поспільства.
Одразу після прибуття до Ніжина Брюховецький заходився активно листуватися з Москвою. Відомо, що 8 червня він писав цареві: «Згідно з указом вашої найсвітлішої царської величності, добродійника нашого милостивого, прийшов я з військом на раду під Ніжин і стою в Нових Млинах, тому що полковники і чернь просять, щоб я очікував на них». З представниками Московського царства, як це видно з доносу Брюховецького, листовно спілкувався і Василь Золотаренко. Напередодні ради він писав до князя Великого–Гагіна, прохаючи в окольничого дозволу розпочати переслідування черні, що масово прибувала до Ніжина на підтримку Брюховецького. Очевидно, Золотаренко вже тоді зрозумів, чим для нього й Сомка може обернутись загальна рада козацької черні. Як пише Брюховецький далі, Золотаренко «не любить чернь, яка хоче йому в очі говорити і оголошувати його зраду, що він із Сомком дійшов згоди відкластися від царської величності, для чого і міста всі укріпили, і дзвони на гармати перелили».
Чи справді Сомко з Золотаренком готувались у разі обрання гетьманом представника їхньої партії підняти бунт проти Москви, чи це лише провокація Брюховецького, достеменно невідомо. Можемо припустити, що, маючи досвід минулого від Переяславської ради 1654 року часу, коли Україна за будь–якої нагоди й усіма силами намагалась вирватися з кігтів майбутньої імперії, в Москві просто «на воду дули», тож лист Брюховецького викликав там значний резонанс. І цей факт підтвердився згодом жорстокістю розправи над партією Сомка і Золотаренка, яка, безумовно, була санкціонована у Москві. Але про це трохи згодом. Не менш цікавим, аніж сам текст листа Брюховецького до царя, є підпис, поставлений майбутнім гетьманом під доносом. Цей підпис проголошував: «Верный холоп и нижайшая подножка пресветлого престола». Саме так цитує С. Соловйов автограф Брюховецького. Що це, видумка імперського історика чи справжній вияв сутності людини, що волею долі мала стати гетьманом Лівобережної України?
Нарешті раду в Ніжині було скликано. Натовпи козацької черні й поспільства, які прибували сюди з полкових і сотенних міст, наводнили місто, приєднуючись до військового табору московитів і пишних кавалькад козацької старшини. Ударили, за козацьким звичаєм, довбиші у великі військові литаври, затріпотіла на вітру малинова хоругва Війська Запорозького.
Першим слово взяв окольничий князь Великий–Гагін. Він виступив наперед на підвищенні, де стояв в оточенні власної охорони й козацької старшини, й заходився читати царський указ про призначення гетьмана. Відзначмо, що вже сам цей указ був досить брутальним порушенням козацького звичаю, згідно з яким гетьмана обиралося демократично, вільними голосами, а не за монаршим указом нехай союзної, але іноземної держави. Про це порушення на весь голос і заявило козацтво в своїй звичній манері: не дослухавши княжого читання, козаки почали викрикувати імена своїх кандидатів. Одні спершу кричали: «Брюховецький!», інші: «Сомко!», після чого сторони перейшли до більш активних дій. Але козаки все ж спромоглися здивувати представників Олексія Федоровича Романова, звиклих до авторитарної влади, проявами тогочасної козацької демократії. На майдані, де відбувалась рада, розпочалась масштабна бійка, що кожної секунди могла перерости в озброєну битву. Утім, цього не сталося. Запорожці, яких було значно більше і яким допомагала звичка до таких рад, швидко захопили ситуацію у свої руки й почали наступ на підвищення для представників старшини, московських послів і гетьманських клейнодів. Наступ січового лицарства закінчився тим, що бунчук наказного гетьмана Сомка попав під ноги козакам і його зламали, а з наказного оточення гетьмана навіть було вбито кількох козаків. Розуміючи, що ситуація стає для нього критичною, Яким Сомко змушений був шукати порятунку в шатрі царського воєводи, який надійно охоронявся ратниками, готовими будь–якої миті стати до бою з козаками.