Гетьманування Петра Дорошенка і спроби поєднати розірвану під час чорної ради Україну
«Андрусівська угода» 1667 року й остаточний поділ України
Наслідки панування Російської імперії для розколеної України
Після невдалого завершення кампанії 1663–1664 років і відступу короля в глиб Правобережжя великий загін польського війська під командуванням польного коронного гетьмана Стефана Чарнецького залишився на правому березі Дніпра, спустошуючи не підвладні Тетері міста й містечка Сам гетьман у цей час був перейнятий приборканням народного повстання під орудою отамана Василя Дрозда, яке спалахнуло після розташування на постій кварцяного війська в районі Коростишева та Паволочі.
Здавалось, український і польський гетьмани вирішили зігнати на жителях охоплених повстанням земель усю свою злість за невдалий похід на Лівобережжя Палали села і містечка — знову лилася кров Саме у цей час на допомогу повсталим прийшов кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко Повстання Дрозда, що вже почало затихати під ударами більших сил противника, раптом набрало обертів, і Чарнецький мусив знову розпочати активні бойові дії Прямуючи до Чигирина, коронний польний гетьман на своєму шляху розганяв погано озброєні загони селян Василя Дрозда, здобув Канів, Білу Церкву, а Стеблів віддав у ясир татарам, своїм союзникам. Крім того, гетьманські жовніри спалили міста Бужин та Суботів. Погром в останньому відомий, крім іншого, тим, що за наказом Чарнецького з родинного склепу в Іллінській церкві було викинуто останки Богдана Хмельницького та його сина Тимофія. Так Чарнецький, який не в змозі був помститися Хмельницькому за життя, розрахувався з ним за втрату своїх численних маєтків в Україні вже після смерті. У Бужині коронний гетьман оточив козаків Івана Сірка, але кошовий зумів вирватися з міста, перебив багато поляків і повернувся на Запорожжя. Під час облоги Ставища Чарнецького було важко поранено, тож подальший перебіг каральної операції не вирізнявся значними подіями.
Тим часом Брюховецький, скориставшись із повстання на Правобережжі, робив відчайдушні спроби здобути Чигирин, гетьманську столицю Богдана Хмельницького. Очевидно, він уважав, що, осівши там, зможе дорівнятись до великого гетьмана, якому прислуговував колись. На шляху до Чигирина козаки Брюховецького захопили Черкаси, але тут їх швидко потіснили полки Павла Тетері. Зауважмо, що після відступу королівського війська становище Тетері на Правобережжі стало вкрай важким. Він мав захищатися від Брюховецького, а також протистояти військам московських воєвод, які діяли тепер дуже активно. Розраховувати на допомогу населення Павло Тетеря не міг, адже простий народ ставився до нього вороже — як до ставленика ненависної Польщі. До того ж поспільство, як ми пересвідчилися, було не єдиною опозицією: на Запорожжі, що під час кошів'я Івана Сірка прибрало статус потужного політичного гравця, спротив Тетері все більшав.
Правобережний гетьман бачив своє безвихіддя й задумав зректися булави ще тоді, коли від наступу Сіркових запорожців Тетерю врятував лише підхід Стефана Чарнецького. Після відступу коронного польного гетьмана в Польщу Тетеря зрозумів, що боротися марно. Із вірними йому полками гетьман залишив Чигирин і перебрався до Корсуня, захопивши з собою військову скарбницю й клейноди. Але й тут він пробув недовго. У січні наступного року Брюховецький поставив собі за мету остаточно вигнати Тетерю з України і стати єдиним гетьманом, обернувши й Правобережжя у васальну залежність від Москви. Навесні він розпочав воєнні дії, відправивши лубенського полковника Гамалію до Чигирина, — вочевидь, Брюховецький розраховував, що тепер той легко здобуде гетьманську столицю. Однак і цього разу на допомогу полкам Тетері прийшов польський гетьман. Дізнавшись про наступ Брюховецького, Чарнецький послав кілька загонів свого війська на допомогу обложеному Чигирину, захисники якого мужньо опирались козакам Гамаліі. Крім того, старшини Тетері домоглися військової допомоги від татар, які спільно з Чарнецьким кілька разів громили під Києвом Брюховецького і врешті–решт змусили його відійти за Дніпро.
Слід зауважити, що сам Павло Тетеря не брав участі у згаданих битвах. Ще на початку повстання він утік до Польщі, прикриваючись якоюсь важливою справою до короля Яна Казимира. Під час від'їзду він не забув захопити з собою статки та всі гетьманські відзнаки, намагаючись уберегти при собі якщо й не Україну, то хоча б символи влади, якої відтепер він не мав. Так, фактично, й скінчилось гетьманування Павла Тетері, одного з винуватців Чорної ради й руйнації держави Богдана Хмельницького. Недарма про гетьманування Павла Тетері й Івана Брюховецького козацький літописець Самійло Величко писав на початку XVIII сторіччя таке: «Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би, то як би мав жаловати матки — погибающої України?»
Як бачимо, гетьманування як Брюховецького, так і Тетері поглиблювало розрив між двома частинами України. Набирала обертів Руїна, зростали безладдя, беззаконня, ставали звичними випадки масового знищення людей, матеріальних і духовних здобутків, накопичених попередніми поколіннями українських володарів. В Україні запанувала зневіра. Цілі області недавно ще квітучого краю перетворились на пустку, а люди, котрим пощастило вижити в пеклі громадянської війни, йшли світ за очі, рятуючи власні життя.
Щоб виправити ці наслідки, потрібна була людина, котра, вдаючись до неординарних засобів, бодай би спробувала поєднати те, що розірвали Брюховецький і Тетеря влітку 1663 року в Ніжині. І така людина знайшлась. Наступником Павла Тетері на посаді правобережного гетьмана став Петро Дорошенко, онук того самого Михайла Дорошенка, котрий, перебуваючи на посаді полковника, спільно з Петром Сагайдачним зупинив 1621 року навалу турецького війська в Хотині.
Зазначмо, що початок гетьманування Дорошенка не був простим. Татари, перебуваючи на Правобережжі як союзники Польщі, заявили свої претензії на ці землі. їхньою підтримкою одразу ж заручився Степан Опара, сотник Медведівської сотні Чигиринського полку — один із учасників повстання під проводом Василя Дрозда. Улітку 1665 року він оголосив себе гетьманом «з ханської руки» й одержав підтвердження прихильності кримського хана з обов'язком васальної залежності від нього. Але дуже скоро татари, побачивши нікчемність Опари, скинули його з гетьманства, заарештували й запропонували правобережним козакам вибрати іншого гетьмана.
10 жовтня 1665 року, на свято Покрови, до Чигирина з'гхалися правобережні полковники й тимчасово обрали гетьманом Петра Дорошенка. Остаточне затвердження його на посаді гетьмана відбулося під час загальної козацької ради в Чигирині на початку січня 1666 року. Описуючи цю раду, Самійло Величко оповідає, що полковники, генеральна старшина та представники від козацької черні «виборнішим товариством» «без довгих роздумів одностайно проголосили й затвердили його ж, Дорошенка, гетьманом. Йому відразу вручено військові клейноди, а вірність та щирість закріплено взаємною присягою: гетьман — військові, а військо — гетьманові». Далі козацький літописець робить дуже важливе зауваження: «Того, при якому монархові будуть лишатися — чи російському, чи польському, — не визначали». А вже через два місяці, тобто 22 лютого 1666 року, перші наслідки панування нового гетьмана відчули як у Москві, так і у Варшаві: правобережне козацтво, що зібралося на раду в містечку Лисянка, ухвалило запропоновану гетьманом програму: «вигнати всіх ляхів із Правобережжя до Польщі, вступити в союз із кримським ханом і весною йти на лівий берег Дніпра, щоб з'єднати його з правобережною Україною під однією булавою». І якщо Польща змушена була стривожитись таким рішенням козацької ради негайно й у цілому, то у Москві особливо не сподобалась друга половина ухвали — адже там не йшлося про якісь заходи зближення з царською владою, навпаки — було сказано, що Лівобережжя може вислизнути з рук росіян, як і Правобережжя — з рук поляків.