За його умовами Україна як незалежна держава під назвою Велике князівство Руське мала ввійти до складу оновленої Речі Посполитої на рівних правах з Польщею та Литвою. Територію князівства складали Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада в новій державі мала належати оновленому сейму — Національним зборам депутатів, яких пропорційно обирали від усіх земель, що входили до складу князівств Руського, Литовського, а також королівства Польського. Виконавчу владу в князівстві Руському повинен був здійснювати гетьман, якого, обраного навічно, затверджував король Речі Посполитої. Вибір кандидатів на посаду гетьмана мали здійснювати всі освічені стани українського суспільства, тобто козацтво, шляхта і духовенство. Окрім здійснення державної влади, гетьман мав очолити збройні сили князівства. У Великому князівстві Руському, за рішеннями, прийнятими в Гадячі, впроваджувались державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Державною мовою, якою мали провадити все офіційне діловодство, стала би тогочасна українська мова. Також було вирішено створити в Києві та кількох інших містах монетні двори для карбування власних грошей. Православних вірян було зрівняно в правах із католиками. Греко–католицька церква, запроваджена після Брестської унії 1596 року, зберігалася, але була значно обмежена в правах і відтепер не могла поширюватись на нові території Великого князівства Руського. У спільному сенаті нової Речі Посполитої були передбачені мандати для православного митрополита київського і п'ятьох православних єпископів.
Армія Великого князівства Руського, згідно з договором, повинна була складатися з тридцяти тисяч козаків і десяти тисяч жовнірів найманого війська, тобто під орудою гетьмана, крім козацьких полків, мало бути збройне формування на зразок польського кварцяного війська. Королівським військам угода забороняла перебувати в межах України. У разі бойових дій в Україні польські війська, бувши на її території, переходили під командування гетьмана. Крім того, усіляко гарантувалися права та привілеї козацтва. І, що стало справжньою сенсацією в Речі Посполитій, яка завжди свято оберігала статус своєї «золотої шляхти», за поданням українського гетьмана щороку сто козаків із кожного полку мали право дістати шляхетство. Немало привілеїв отримували й освітні заклади України, зокрема Києво–Могилянська академія.
Як бачимо, «Гадяцький трактат» був надзвичайно прогресивним для України, підносячи її на зовсім інший рівень, аніж країна мала до цього моменту. Як же так сталося, що вершина дипломатії Немирича та Виговського перетворилась на творіння, що їх знищило? На жаль, відповідь на це запитання проста. Попри всі зовнішні переваги, були в договорі й недосконалі місця, які, врешті–решт, і нівелювали його значення, поглибили розкол між прихильниками й противниками трактату, наблизивши сумнозвісну Чорну раду. З найбільших вад — і те, що, згідно з договором, у складі Польщі залишалися Руське, Волинське, Белзьке та Подільське воєводства, було повернено права на колишні маєтності шляхті, змушеній покинути свої володіння під час Хмельниччини, а також збільшення вірогідності війни проти православного Московського царства в разі, якщо трактат набуде юридичної сили. Останній чинник, попри той факт, що надмірний вплив Москви не подобався дуже багатьом представникам козацької старшини, мав і велику кількість прихильників. Не забуваймо — після Переяславської ради, на якій у більшості були прихильники зближення з Москвою, минуло лише п'ять років.
Не менш важливим фактором невдоволення козацьких мас стало й те, що польський сейм, як видавалося, не збирався ратифікувати підписаних у Гадячі статей у повному обсязі: це навіть відбилось у змінах, закладених сенаторами в документ під час його ратифікації. Ці зміни передбачали зменшення кількості козацького реєстру, зазначеного в договорі, й одночасне збільшення кількості найманого війська при гетьмані України, — найманим військом, і у Варшаві це добре розуміли, королю значно легше буде керувати у разі необхідності, аніж козаками. Зміни торкнулися також статусу греко–католицької церкви в Україні та деяких інших принципових питань.
Москва, у свою чергу, тонко відчула настрої козацьких мас із приводу створення Великого князівства Руського і поспішила скористатися кризовим становищем в Україні.
У відповідь на «Гадяцький трактат» цар Олексій Михайлович звернувся з універсалом до народу України. У ньому московський цар оголошував Івана Виговського зрадником і закликав козаків до непокори гетьманові.
Але Іван Виговський не збирався легко здавати позицій. Він надіслав до всіх монарших дворів Європи маніфест, у якому повідомляв про розрив відносин із Москвою, вказуючи причини цього розриву. У маніфесті йшлося, що «задля оборони святої церкви й прадавньої свободи ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім із пресвітлим королем Карлом–Густавом і всім їм додержували вірність непорушно. І Польщі не дали ми ніколи причини порушити договори, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з інших мотивів прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб, за Божою поміччю, нашу свободу, кров'ю здобуту й освячену, могли заховати й по смерті передати потомкам нашим». А проте, як стверджував маніфест, Московське царство систематично не виконувало своїх обіцянок, даних ще Хмельницькому, тощо.
Попри всі сподівання Івана Виговського та прибічників події розгортались не так, як того потребував гетьман. Козацька чернь, налякана можливим поверненням під владу Польщі, підтримала дії московської «партії» проти гетьмана Виговського. Одна за одною відбулися дві козацькі ради, на яких гетьмана й прихильників «Гадяцької унії» було звинувачено в тому, що за шляхетські привілеї вони хотіли продати створену Хмельницьким державу полякам. На першій із цих рад старшин Судиму й Верещагу, делегатів варшавського сейму, який ратифікував «Гадяцький трактат», не давши їм сказати й слова, убили на місці. Під час другої ради, яка відбулась у селі Германівка на Київщині 11 вересня 1659 року, Виговського було позбавлено посади гетьмана. Булава перейшла, як того й вимагав заповіт Богдана–Зиновія, до його сина Юрія Хмельницького. Виговський спішно здав повноваження й виїхав у Польщу, а через кілька років був убитий за хибним звинуваченням у зраді. Відбулося це 16 вересня 1664 року. Цікаво, що Івана Виговського розстріляно рівно через місяць після страти за королівським наказом славетного Івана Богуна, та й за звинуваченням, подібним до того, за яким засуджено цього козацького ватажка, — сприяння повстанню українського населення проти поляків, що боролися з московськими військами й промосковською козацькою партією.
Усі ці події фактично поділили українську державну еліту, втім, як і простий народ, на дві ворожі частини, які розпочали між собою запеклу боротьбу. Одна — на боці Московської держави, інша — з вимогами стати під польську протекцію і виконати приписи «Гадяцького трактату». Це протистояння поволі розкололо країну й призвело до скликання ради у Ніжині, відомої нам під назвою Чорної ради.
Гетьманування Юрія Хмельницького
Подальші спроби Московського царства ліквідувати незалежний статус гетьманщини
Чуднівська битва
Становище в Україні напередодні Чорної ради
Hа момент обрання гетьманом Юрій Хмельницький, молодший син Богдана–Зиновія Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомко, був юнаком вісімнадцяти років. Відомо, що народився Юрій 1640 або 1641 року, — про це побіжно згадують деякі історичні джерела. Так, наприклад, визначний польський хроніст Віспасіан Каховський свідчив, що під час Чуднівської битви, що, як ми знаємо, відбулась у 1660 році, молодому Хмельницькому було двадцять.