Ч ќх, швидко с≥ гевали зробл€ть вас гамаликами! Ч сказав тод≥ батько ѕугач. Ч Ќе поможуть вам н≥ шабл≥, н≥ бунчуки! ƒурн≥ ви, дурн≥ з своЇю пихою, та й не каЇтесь! ƒ≥тки моњ! Ч обернувсь до м≥щан. Ч ѕлюйте ви й на його гординю, й на його здирство! ћи вернем вам ваше добро дес€терицею.
Ч ќ, спасиб≥ ж тоб≥, батьку, що хоч ти за нас уступивс€! Ч кажуть м≥щане. Ч ѕросимо ж до нас на вечерю. Ќе погордуй уступити до нашоњ простацькоњ господи. ѕрощай, пане кн€зю. ѕрийде й на нашу юлицю празник.
Ч ѕотривай, пане доброд≥ю, Ч каже √винтовка, Ч € не хочу сперечатись ≥з тобою через личак≥в. Ќехай беруть воли к нечист≥й матер≥, а ти оставайсь вечер€ти.
Ч Ќе до вечер≥ тепер нашому брату, Ч одв≥товав ѕугач, Ч Ѕудуть хутко наш≥ сюди п≥д Ќ≥жень. ќсь њдуть уже царськ≥ бо€ре; ми њх до ѕере€слава не пустимо. √арний город ≥ Ќ≥жень дл€ чорноњ ради. ƒак не до вечер≥ вже нам тепер.
≤, не дожидаючись одпов≥д≥, насунув шапку да њй пот€г ≥з хати. ћ≥щане за ним.
ј √винтовка оставсь тепер перед Ўрамом н≥ в сих н≥ в тих. Ѕачить, що вже Ўрам розкусив його. ќтже ще таки хот≥в замазати щ≥лку то козацькими воскликами Ч на се був дуже здатен Ч та лестивими прив≥танн€ми; да вже Ўрама н≥чим не розважив. Ќасупивши брови, сид≥в старий за вечерею; а друг≥ гост≥, бачивши, що в≥н такий похмурий, ≥ соб≥ сид≥ли мовчки.
”з€ла √винтовку досада; напавсь на б≥долашну кн€гиню. ј кн€гин€, не с≥даючи за ст≥л, усе ходила сл≥дом за д≥вчатами, що подавали до столу страви. ∆одна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на л€дський лад приправлено. ƒавай коренити л€х≥в ≥ вс≥ њх звичањ.
ј б≥дна кн€гин€, бачучи, €к в≥н розлютовавсь, аж тремтить ус€, що та билина од в≥тру. ѕор€дкуЇ ≥ сама не знаЇ, що куди ≥ до чого; дал≥ €кось зачепила рукавом ср≥бну коновку, повну вишн≥вки, да й розлила по вс≥й скатерт≥.
ј √винтовц≥, мабуть, аби найти приключку.
Ч „ортова кров! Ч крикне так, що аж в≥кна затремт≥ли, да й пхнув од стола кн€гиню. Ѕ≥дна так ≥ бр€знулась об землю.
Ч √ей! „ерт≥! Ч крикне √винтовка на своњ слуги. Ч ¬≥зьм≥ть ≥к б≥сов≥й матер≥ сю л€дську погань!
¬иб≥гли д≥вчата з к≥мнати, п≥дн€ли да й повели з св≥тлиц≥ свою пан≥ю.
„еревань погл€дував на Ўрама, що то в≥н тепер скаже; а Ўрам сидить понурий, буц≥м н≥чого й не бачить. Ќе сказав н≥чого й „еревань, ≥ вс≥ мовчки ск≥нчили вечерю.
Ўрам по вечер≥ сказав т≥лько господарев≥, що завтра рано на зор≥ поњде в Ѕатурин, а ѕетра оставл€Ї, €ко недугуючого, одпочивати у його хутор≥. « тим ≥ порозходились на спочинок.
XI
”ставши вранц≥, п≥шов ѕетро у станю, а на стан≥ вже панотцевого кон€ й немаЇ: ще до св≥ту махнув старий у нову дорогу; десь його й сон не вз€в.
“€жко було на серц≥ моЇму ѕетров≥. ќдна думка усюди його проводжала: жалковав на своЇ нещасливе коханн€. ќсь бо спершу нудив св≥том, що горда д≥вчина на його байдуже; дал≥ ск≥льки-то перегор≥ло у його в серц≥ огню од того несказаного жалю, що ≥нший перед його очима вз€в да й веде њњ до в≥нц€; а тепер ще нове горе: знаЇ, що вона його любить щиро, да треба роз≥знатись нав≥ки. ј боже м≥й милий! як би то й назвати теЇ щаст€, щоб жити з нею в пар≥, €к голуб ≥з голубкою!
“ак-то вже тому б≥дному козаков≥ любощ≥ оч≥ затуманили, що, здавалось, т≥лько там, де вона, ≥ сонце с≥€Ї, ≥ божий мир красен; а без нењ усюди тьма ≥ пустин€.
≤нший то, може б, не вважив, що панотець не благословить ≥ що вже вона заручена другому; махнув би, може, з нею в дик≥ степи, на ’орольськ≥ хутори, да й насм≥€всь би над лихою долею. ј ѕетров≥ й думку таку було страшно допустити у голову. ¬≥н добрий був син ≥ щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, н≥ж панотц€ нав≥к преогорчити ≥ золоту свою славу гр€ззю закал€ти. ” його ≥нша була думка: умислив соб≥, п≥сл€ панотцевоњ смерт≥, ≥ти на «апорожжЇ да, поробивши власним коштом човни, з охочими козаками турецьк≥ городи плюндровати ≥ жизнь свою по-лицарськи, на пол≥ чи на мор≥, за христи€нську в≥ру положити. ј поки що уложив соб≥ од Ћес≥ €комога одб≥гати ≥ на самот≥ перемогати т≥њ нещасн≥ любощ≥. “им-то й тепер, походивши, посумовавши по стан≥, не схот≥в вертатись у будинок, щоб не зустр≥тись ≥з своЇю несудженою дружиною, а п≥шов своњм звичаЇм блукати по пущ≥, чи не розжене свого смутку.
¬з€вши на л≥ву руку од дороги, п≥шов узенькою стежечкою, ≥ €к не звертав своњ думки то на панотц€, де то в≥н обертаЇтьс€, то на тривогу по ¬крањн≥, а серце знай своЇ шепче. ¬же час немалий ≥де в≥н пущею, коли ж виходить на лощину, гл€не Ч к≥нець лощини ≥з-за дерева димок. —онце вже п≥дн€лось геть-то, так дим унизу пом≥ж деревом син≥й, а вгор≥ наче золотий серпанок. ƒивитьс€ ѕетро, аж ≥ огорожа, ≥ хатка мр≥Ї оддалеки. ¬же в≥н хот≥в звернути наб≥к, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж гл€не Ч ≥де супротив нього од хати середнього в≥ку чолов≥к, у козацьк≥й жупанин≥, а його п≥д руку веде молода, чорн€ва д≥вка. ј чолов≥ков≥ тому, мабуть, ≥ не треба чужоњ п≥дмоги; одн≥маЇ од нењ руку да й каже:
Ч “а ну, Ќастусю, к нечист≥й матер≥! ўо ти мене ведеш, мов п’€ницю з шинку? я сьогодн≥ хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. √еть, кажу, оступись!
як же здивовавсь ѕетро, п≥знавши ирила “ура (бо се в≥н самий ≥ був). ≤, дивне д≥ло! “ак йому зрад≥в, наче р≥дному братов≥; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже.
≤ ирило “ур зрадовавсь; прив≥тавсь так, €к ≥з давн≥м при€телем.
Ч ѕоздоровл€ю, Ч каже, Ч по л≥ках! Ќу, не думав €, щоб п≥сл€ такоњ руки ще ти дививсь на божий мир. “а й сам € Ч мовити правду Ч не хот≥в би б≥льш п≥д≥йматись на ноги. Ѕог знаЇ, чи трапитьс€ вдруге так гарно вкластись спати.
Ч Ќе знать що ви говорите, братику! Ч каже йому д≥вчина, дивл€чись люб’€зненько йому в в≥ч≥ ≥ ще таки держачи його за руку.
Ч ћовчи, бабо! Ч сказав ирило “ур. Ч ¬аш брат у сьому не т€мить сили. ¬ам жизнь ≥здаЇтьс€ казнаЇ-чим. ’ата, п≥ч, подушки Ч ото вам ≥ все щаст€. ј козаков≥ поле не поле, море не море, щоб ≥знайти долю. озацька дол€ в бога на кол≥нах. “уди ≥ рветьс€ наша душа, коли хочеш знати… “а чи з тобою ж про с≥ реч≥ вести розмову? я вже, братику, Ч обернувсь ирило “ур ≥знов до ѕетра, Ч покидав зовс≥м сей св≥т, набитий бабами та вс€кими химерами, уже був ≥ ногу поставив на пор≥г, щоб ≥ти в далеку дорогу, так що ж? ”чепились за мене добр≥ люде ≥ таки вернули назад. ƒумають, куди €ке добре д≥ло зробили, що не дали вмерти! ѓм здаЇтьс€, що й нема вже в бога н≥чого кращого над оцю м≥зерну жизнь; а от, у кого товку Ї хоть за шел€г, то вс€кому скаже, що вона не стоњть н≥€ког≥с≥нького жалю!
Ч —кажи ж мен≥, Ч перебив його м≥зкованнЇ ѕетро, Ч €к отеЇ ти опинивсь на с≥м боц≥?
Ч ј так, Ч каже, Ч що вз€ли добр≥ люде та й давай н€ньчити, сповивати, купати, наповати ус€кими з≥лл€ми, а дал≥ й сюди з собою завезли. ƒуже тут мене треба! ≤ куди ж утрапили? якраз у хату до моЇњ матер≥! “ут уже баби €к попали мене в своњ лапи, то от, €к бач, н≥€ким побитом не одкараскаюсь. ѕритьмом кажуть, що € нездужаю; а € так нездужаю, що ведмед€ б за ухо вдержав. оли б не божий чолов≥к, то довелось би з нудьги пропасти м≥ж плаксивим бабством. “ой, спасиб≥ йому, розважить таки ≥нколи душу козацькою п≥снею та й на божий мир дивитьс€ по-людськи.
Ч ј побратим же тв≥й де? Ч спитав ѕетро.
Ч ѕобратимов≥, Ч каже, Ч моЇму тепер довол≥ д≥ла. ’очемо задати перцю городов≥й старшин≥, так шатаЇтьс€ тепер по вс≥х усюдах, наче ткацький човник по основ≥. Ќап’€ли братчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що н≥ руками, н≥ ногами не повернете.
Ч —лухай, брате, Ч каже ѕетро, Ч коли казати, то кажи €сно, а не загадками.
Ч ажи йому €сно! Ч засм≥€вшись, мовив запорожець. Ч який тепер чорт скаже тоб≥ що-небудь €сно, коли зв≥дусюди нахмарило? ¬и€снитьс€ вам х≥ба тод≥, €к заторохтить гр≥м та заблискаЇ блискавиц€. ј вже до сього не далеко. азав побратим, що вже над ќстром, у –омановського ут≥, наш≥ ≥ кош заложили. —ьогодн≥, тривай, чи ≥ сам ≤ван ћартинович не прибуде з отаманнЇм; а к завтрьому ≥к ранку, щоб ≥ бо€ре царськ≥њ не над’њхали. „орний люд збираЇтьс€ п≥д Ќ≥жень, €к сарана. ажуть, у Ќ≥жен≥ п≥д раду великий урожай на кармазини…