ќтакий-то був той Ѕрюховецький, такий-то був той гадюка, що наварив нам г≥ркоњ на довг≥ роки!
Ч ƒ≥тки моњ! Ч каже тоненьким, ницим голоском. Ч „им же мен≥ прохарчити вас, чим вас зод€гти? Ѕачте, € й сам увесь оббивсь, €к крем’€х!
Ч Ѕатько ти наш, ≤ване ћартиновичу! Ч озвались запорожц≥. Ч јби твоЇ здоров’€, а ми м≥ж добрими людьми не загинемо.
Ч ѓй-богу, правда! Ч крикне, покриваючи вс≥х, один м≥щанин. (’то ж той м≥щанин? Ч ињвський “арас —урмач. Ќањхало до ≤ванц€ виборних з ус≥х город≥в на чорну раду). Ч ѓй-богу, Ч каже, Ч правду добр≥ молодц≥ говор€ть! “а аби твоЇ, пане гетьмане, здоров’Ї, а ми тебе ≥ хл≥бом, ≥ одежею обмислимо Ч ≥ тебе, ≥ твоЇ товариство, не попускай т≥лько нас н≥кому ув обиду!
Ч ќй, боже м≥й милосердний! Ч каже здихнувши Ѕрюховецький. Ч Ќащо ж ≥ живе наш брат запорожець на св≥т≥, коли не на те, щоб сто€ти за православних христи€н, €к за р≥дних брат≥в своњх? „и нам золото, чи нам ср≥бло, чи нам панськ≥ будинки треба? Ќе про те ми, братц≥, гадаЇмо. јби добрим люд€м було добре жити на ¬крањн≥, а ми проживемо ≥ в злидн€х, проживемо ≥ в земл€нц≥, на одному хл≥б≥ та вод≥. —казано: Ђ’л≥б та вода Ч то козацька њдаї.
Ч ѓй-богу, так воно й Ї! Ч кричать м≥щане й мужики. Ч «апорожець ради нас ус€ку нужду з —≥ч≥ приймаЇ, б≥лоњ сорочки зроду не бачить: €к же нам не любити, братц≥, добрих молодц≥в? як нам не волити ≤вана ћартиновича соб≥ гетьманом?
ј Ѕрюховецький каже:
Ч ƒ≥тки моњ! √осподь з вами ≥ з вашим гетьманством! ” нас у —≥ч≥ чи гетьман, чи отаман, чи так соб≥ чолов≥к Ч усе р≥вний товариш, усе христи€нська душа. “о т≥лько ваша городова старшина завела так, що коли не пан, то й не чолов≥к. Ќе про гетьманство наш брат запорожець думаЇ: думаЇ в≥н про те, €к би та €к допомогти вам у ваш≥й т€жк≥й дол≥! —ерце моЇ болить, дивл€чись на ваше убозтво. «а батька ’мельницького текли по ¬крањн≥ медов≥њ р≥ки, люд убиравсь пишно та красно, €к мак у город≥; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас ≥здеруть. Ќад вами, моњ д≥тки, во≥стину справдились св€т≥њ словеса: Ђ’≥ба не багат≥њ вас утискають? ’≥ба не вони т€гнуть вас на суди? ’≥ба не вони зневажають ваше добре ≥м’€, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?ї
Ч ѓй-богу, так! ѓй-богу, так! Ч репетуЇ кругом с≥рома. Ч ѕрокл€т≥њ кармазини швидко видеруть у нас душу з т≥ла, не то що! оли б не ти, батьку гетьмане, заступивсь за нас при лих≥й годин≥, дак хто б нас ≥ пожалував!
ј Ѕрюховецький знов до запорожц≥в:
Ч ¬и знаЇте, моЇ товариство миле, моњ р≥дн≥њ братчики, у €ких саЇтах, ≥з €кими достатками прийшов € до вас у —≥ч. ≤ де ж те все под≥валось? „и € пропив, чи прогайнував? Ќ≥, не пропив €, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без путт€: усе спустив з рук, аби б т≥лько €к-небудь прикрити ваш≥ злидн≥. Ќе мало п≥шло мого добра ≥ по √етьманщин≥. як та б≥дна курка-клопотуха, що знайде зерн€тко Ч да й те оддасть своњм курчаткам, так ≥ € все до останнього жупана пороздавав своњм д≥ткам. ј тепер от ≥ сам обгол≥в так, що й пучки л≥зуть ≥з чоб≥т Ч доведетьс€ незабаром ходити так, €к лапко. ўо ж? ѕоходимо й без чоб≥т, аби моњм д≥ткам було добре.
Ч Ѕатьку ти наш р≥дний! Ч кричать кругом ледве не скр≥зь сльози. Ч ƒак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам’€ та справимо тоб≥ так≥ сап’€нц≥, що ≥ в цар€ немаЇ кращих!
Ч √осподь з вами, моњ д≥тки, господь з вами! Ч каже, здвигаючи плечима ≥ одступаючи наб≥к, ниций ≤ванець. Ч ¬и, може, думаЇте, що €, так €к ваш≥ нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б т≥лько в мене на ногах рипали сап’€нц≥? Ќе доведи мене до сього, господи! ¬езли колись за мною в —≥ч жупани й сап’€нц≥ возами, везли золото ≥ ср≥бло м≥шками, а € все збув ≥з рук, аби моњм д≥ткам було добре!
Ч ќт гетьман! ќт батько! ќт коли ми д≥ждались од господа ласки! Ч гукають кругом ≤ванц€ м≥щане, козаки й мужики.
ј в≥н, мовби н≥чого й не чуЇ, ≥де соб≥ смирненько, згорбившись.
ёрба провалила тим часом мимо ѕетра. ’оть би й рад в≥н був послухати, на €к≥ ще хитрощ≥ п≥дн≥матиметьс€ с€ ниц€ душа, так за народом н≥чого було не видно й не чутно.
“≥лько тепер пораховав ѕетро, чого стоњть Ѕрюховецький; тепер т≥лько постер≥г, €ку €му копаЇ в≥н городов≥й старшин≥! ќка€нний пройдисв≥т так ус≥х оманив, так по душ≥ були темному людов≥ т≥њ лукав≥њ ухватки, т≥њ тих≥, солодк≥ реч≥, те н≥бито убожество, що вс€к за його пол≥з би хоть на н≥ж. јж дивно стало моЇму козаков≥, що то чолов≥к зможе, €к захоче! ’имерний той ≤ванець морочив голови людськ≥њ, мов не своЇю силою: мов €кий чар≥вник-чорнокнижник, ходив в≥н пом≥ж миром, с≥ючи своњ чари.
«агадавсь ѕетро, зажуривсь про лиху украњнську долю; забув, чого й прийшов сюди, у –омановського ут. як ось ударили в бубни, а скр≥зь по в≥щовому м≥сцю почали гукати окличники: Ђ” раду! ” раду! ” раду!ї
”с≥ заметушились ≥ почали т€гтись туди, де бито в бубни. Ѕорж≥й за вс≥х посп≥шали в раду братчика.
Ч „ого се б’ють у в≥щов≥ бубни? Ч питаЇ один братчик другого, пробираючись пром≥ж людом.
Ч ’≥ба не знаЇш? Ч одв≥туЇ той. Ч —удитимуть ирила “ура!
—хаменувсь тод≥ ѕетро ≥ п≥шов борж≥й за двома запорожц€ми, не одр≥зн€ючись од њх до самого суднього м≥сц€. ѕощастило йому так добре стати, що через козацьк≥ голови усе було видно. ѕосеред суднього колеса сто€в ирило “ур, потупивши оч≥, а кругом його усе братчики. ћир€не й соб≥ перлись наперед, щоб подивитись на запорозький суд, да не так≥вськ≥ були низовц≥, щоб пропустили до суднього колеса кого не треба. —тавши плечем поуз плече, р€д≥в у три, чи що, уперлись у землю ногами, ≥ вже €к не товпились ≥ззаду городов≥ козаки з м≥щанами й посп≥льством, не звузили вони н≥ на п’€дь порожнього посередин≥ м≥сц€. ’то бажав що побачити або почути, то х≥ба через голови побачив; а багато людей, позлазивши на дуби, зв≥дти дивились.
” первому р€ду видно було ѕетров≥ Ѕрюховецького з гетьманською булавою. Ќад њм в≥йськов≥ хорунж≥ держали бунчук ≥ хрещату корогов. оло його, по праву руку, сто€в в≥йськовий судд€ з патерицею, а по л≥ву Ч в≥йськовий писар з каламарем за по€сом, з пером за ухом ≥ папером у руках; а дал≥ по боках довговус≥њ д≥ди с≥чов≥њ. —≥ вже хоть за стар≥стю жодного й ур€ду не держали, а на радах њх р≥ч була попереду. Ќе один ≥з њх ≥ сам бував кошовим на в≥ку, так тепер њх шановано й поважано, €к батьк≥в. ѕ’€теро њх сто€ло, €к п’€теро сивих, волохатих голуб≥в, похиливши т€жк≥њ од думок голови. ур≥нне отаманнЇ ≥ вс€ка старшина док≥нчали первий об≥д в≥щового колеса. ”с≥ були без шапок: сказано Ч в судньому м≥сц≥.
–озпочав суд над ирилом “уром батько ѕугач. ¬ийшовши з р€ду, уклонивсь в≥н на ус≥ чотири сторони низенько, пот≥м ≥ще оддав особо один поклон гетьманов≥, да д≥дам, да отаманам по поклону Ч ≥ почав говорити голосно й поважно:
Ч ѕане гетьмане, ≥ ви, батьки, ≥ ви, панове отаманнЇ, ≥ ви, братчики, хоробр≥њ товариш≥, ≥ ви, православн≥ христи€не! Ќа ч≥м держитьс€ «апорожжЇ, €к не на давн≥х, предков≥чних звича€х? Ќ≥хто не скаже, коли почалось козацьке лицарство. ѕочалос€ воно ще за оних славних предк≥в наших вар€г≥в, що морем ≥ полем слави у всього св≥ту добули. ќтже н≥хто з козацтва не покал€в тоњ золотоњ слави Ч н≥ козак Ѕайда, що вис≥в у ÷ареград≥ на зал≥зному гаку, н≥ —ам≥йло ≥шка, що мучивсь п’€тдес€т чотири годи в турецьк≥й каторз≥, Ч покал€в њњ т≥лько один ледащиц€, один паливода, а той паливода стоњть перед вами!..