«аворушивс€ люд, загомонiв; пiдн€всь по всьому полю галас. “iлько нiчого з того не вийшло. Iншi, помiрковавши, кажуть:
Ч Ќ≥, вже, мабуть, шкода перем≥шувати т≥сто, вийн€вши з печ≥! яке посадили, таке ≥ спечетьс€. Ѕуде з нас ≥ того, що потанцьовали дн≥в зо два з запорожц€ми.
ј друг≥:
Ч Ўкода, шкода! озацтво тепер сто€тиме ус≥ в одно; полатають нам боки, та з тим ≥ додому вернемось. ¬т≥каймо лучче заздалег≥дь!
“им часом де€к≥ ведуть таку розмову:
Ч я соб≥ таки п≥ймав ≥з воза в табор≥ сало! Ѕуде ж≥нц≥ та д≥т€м до пилип≥вки!
Ч ј € пшона м≥шок! оли б хто пом≥г доперти до хутора.
Ч √е! ўо ваше сало та пшоно! Ч каже трет≥й волоцюга. Ч я он попав був жупан такий, що пари вол≥в стоњть, та гаспедський козак дав келепом по руц≥ так, що не рад би й шестирику! “епер саме в косовицю доведетьс€ попоноситись ≥з рукою! ≤ чарки гор≥лки не заробиш. ќт тоб≥ й рада!
Ч –ушаймо, рушаймо додому, поки ще й н≥г не поперебивали, мов кабанам у город≥! Ч кажуть мужики. Ч Ќ≥де правди д≥ти, не на добре д≥ло ми пустились! Ћ≥пше зробили наш≥ сус≥де, що не послухали запорожц≥в. “епер стидно в село й оч≥ по€вити: дов≥ку будуть дражнити чорною радою!
≤ почав чорний люд розходитись. «амовкли й музики, затихли й скоки, ≥ весел≥ гопаки по полю. Ќезабаром стало кожному розумно, що н≥чого гаразд веселитись.
як ось почали роз’њжджатись ≥з Ќ≥жен€ й шл€хта, державц≥ що були понањжджали п≥д час т≥Їњ ради. ≤нший прив≥з ≥ ж≥нку, й дочку. “ака-то була думка, що тепер з’њхалось з ус≥Їњ √етьманщини лицарство, так чи не пошле бог пари. јж тут не вес≥ллЇ вийшло. як почали по дворах поратись вiйськова голота з запорожц€ми, то рад був iнший, що з душею з мiста вихопивсь. Iнший же вихопивсь, а другий там i голову положив, оборон€ючи свою худобу i сiм’ю; а дочок шл€хетських i старшинських козаки собi за жiнок силою iнших похапали.
ому ж пощастило улизнути за царину, т≥њ, €к од собак, мусили од запорозькоњ голоти одбиватись. ќтсе њде значний чолов≥к у кованому воз≥ да й шаблю держить голу або рушницю при плеч≥. —луги њдуть к≥нно округ воза. ј за ним низовц≥, охл€п на м≥щанських кон€х, женутьс€, €к шул€ки. ’оть стр≥л€й, хоть рубай, л≥зуть наче скажен≥. Ѕоронить, боронить пана з с≥м’Їю чел€дь, да €к звал€ть одного-другого запорожц≥ з кон€, так хто оставсь Ч урозт≥ч! ј вони, ока€нн≥њ, коней зупин€ють, у колесах спиц≥ рубають, вози перевертають, пан≥в ≥з кармазину ≥ з саЇти обдирають. ѕо полю не один в≥з з покал≥ченими к≥ньми вал€Їтьс€, не одна вдова плаче по мужов≥, не один б≥даха, конаючи в кров≥, тужить, що не пол≥г п≥д Ѕерестечком. ј там скр≥зь порозламуван≥ скрин≥; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух ≥з перин, наче сн≥г, летить по в≥тру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали. „еревань, дивл€чись, аж ≥здригаЇтьс€. ƒовелось би ≥ йому таке лихо, €кби не блакитна стр≥чка в ковн≥р≥.
—е ж одн≥ так б≥довали, а друг≥ давали таки добру одс≥ч харциз€кам. ≤нш≥ догадались викидати ≥з воз≥в одежу: зн≥мали з себе жупани-лудани, блаватаси й Їдамашки да кидали п≥д ноги запорожц€м, аби њх неситу заздр≥сть зупинити. ј запорожець п≥дхопить, ткне п≥д себе да знов навздог≥н.
Ч ≈й, люде добр≥! Ч кричать ≥нш≥ сел€нам, що, мов тороплен≥ овечки, блукають по полю. Ч –€туйте нас, а то й вам те буде!
“о люде й оступл€ть, ≥ оступл€ть кругом в≥з, бо вже взнали, що за хижеЇ птаство т≥њ братчики. ј €к которий ув’€жетьс€ за возом, то й самого косою або засмаленим кол€кою огр≥ють, що тут ≥ зов’Їтьс€ ледащо. ≤нш≥ значн≥њ люде, старшина й шл€хта, поскидавши кармазини, повд€гались у семр€ги ≥ м≥ж простим людом додому п≥хом пробирались. “од≥-то мужики до пан≥в, кого знали, що добрий пан, почали знов горнутись ≥ до господи його з-п≥д Ќ≥жен€ проводжати; а пани почали раховати, €к би не зовс≥м попустити ”крањну низовц€м на поталу.
ƒивитьс€ „еревань, аж ≥ “арас —урмач њде возом ≥з Ќ≥жен€. «апорожц≥ його, у личаков≥м кунтуш≥, не займають. Ќа воз≥ з ним ≥ще п≥вдес€тка м≥щан.
ѕобачивши —урмач „ереван€:
Ч √е-ге! Ч крикне. Ч ќтак наш≥ поживились!
Ч ј що там, бгате?
Ч “а що! ѕ≥д’њхали нас братчики так, що т≥лько ушима стрепенули!
Ч ўо ж вони вам, бгате?
Ч “а що! «араз у бурмистра олод≥€ кубки, коновки ср≥бн≥, ковш≥, що позносили з усього м≥ста м≥щане, ≥з стола порозхватували. —тав бурмистер њх докор€ти, злод≥€ками, розбишаками взивати, дак ≥ самого трохи не вбили: ЂЌе взивай козака злод≥Їм! “епер, Ч кажуть, Ч минулось: се моЇ, а се твоЇ, Ч усе тепер обще! —воЇ добро, а не чуже роз≥брали братчики по кишен€х!ї ќтак≥њ! ўе ж це не все. “ут одн≥ в бурмистра бенкетують, а там голота розповзлась по м≥сту та давай коло крамних комор поратись. ”се з комор порозвол≥кали. инулись м≥щане жал≥тись до гетьмана, дак той см≥Їтьс€: Ђ¬и ж х≥ба, Ч каже, Ч враж≥ сини, не знаЇте, що ми тепер ус≥ €к р≥дн≥ брати? ”се в нас тепер укуп≥!..ї “ак-то п≥д≥йшли нас оманою с≥чов≥ братчики! я оце з своњми бурмистрами з≥бравсь та швидш додому, щоб ≥ в иЇв≥ в нас не похаз€йствовали низов≥ доброд≥њ.
Ч Ѕгатц≥! Ч каже „еревань. Ч ” прокл€ту годину вињхали ми з дому! оли б у мене тут не дочка та не ж≥нка, то й € с≥в би з вами та й убравсь ≥з сього пекла.
Ч –€туй же њх борж≥й, доброд≥ю, Ч каже —урмач, Ч бо вже € чув, що гетьман просватав твою дочку в д€дька √винтовки за свого писар€!
Ч „орта з два просватаЇ! Ч гукнув тут, €к ≥з бочки, чийсь товстий голос.
√л€не „еревань, аж њде ирило “ур, за ним з дес€ток товариства верхи.
Ч „орта з два, Ч каже, Ч просватаЇ! ”же кому що, а „ереван≥вна мо€ буде. Ќехай же не дурно буде мене за нењ бито ки€ми!
Ч ирило! Ч гукнув на нього Ўраменко. Ч ирило “ур, чи чуЇш?
ј той йому, њдучи:
Ч Ќ≥, не чую. який € “ур? ’≥ба не бачиш, €к тепер усе на св≥т≥ попереверталось! ого недавно ще звали при€телем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на семр€ги, а семр€ги на кармазини. ”весь св≥т перелицьовано: €к же ти хочеш, щоб т≥лько “ур зоставс€ “уром? «ови мене або бугаЇм абощо, т≥лько не “уром.
Ч ƒа год≥, бога ради! Ч каже ѕетро. Ч „и тепер же до вигадок? —кажи на милость божу, невже ти знов вернувсь до своЇњ думки?
Ч —ебто про „ереван≥вну закидаЇш? Ч у одв≥т йому ирило “ур. Ч ј чому ж не вернутись? —омка твого вже б≥с ≥злизав Ч не б≥йсь, не викрутитьс€ з запорозьких лап! ƒак кому ж б≥льш, €к не ирилу “уров≥, достанетьс€ „ереван≥вна? ћоже, думаЇш, тоб≥ зоставлю? Ќайшов дурн€!
≤ помчавсь ≥з своЇю ватагою к √винтовчиному хутору.
ќставсь ѕетро, €к остуджений. ј „еревань соб≥ стоњть, мов сон йому снитьс€. “арас —урмач давно вже од’њхав. як ось Ч ¬асиль Ќевольник з к≥ньми. ”пав ѕетро на кон€ ≥ полинув за запорожц€ми; €к тут йому назустр≥ч старий Ўрам.
Ч уди се ти мчишс€, синку?
Ч “ату! «нов запорожц≥ хочуть ухопити „ереван≥вну!
Ч ѕокинь тепер ус≥х „ереван≥вен, синку! Ч каже понуро Ўрам. Ч Ќехай хапають кого хот€. –ушай за мною; нам тут нема б≥льш д≥ла: заклювала ворона нашого сокола!
Ќ≥чого й казати ѕетров≥. ѕоњхав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надвоЇ розр≥зано!
јж ось гукаЇ „еревань:
Ч Ѕгатику! ѕостривай, дай хоч подивитись на тебе. «упинивс€ Ўрам.
Ч ƒе се ти, бгате, був у сю заверюху?
Ч ўо про те питати, чого не вернеш? Ч каже Ўрам. Ч ѕрощай, нам н≥коли.
Ч “а постривай-бо! уди ж ви оце? Ќу, бгате, от € й на рад≥ з тобою був, бодай н≥хто вже не д≥ждав так радувати! ўо ж ≥з того вийшло? “≥лько боки потрутили та один розбишака трохи не вколошкав. ўо ж мен≥ ще звелиш чинити?
Ч Ўкода вже тепер нашоњ прац≥, брате ћихайле! Ч каже Ўрам, Ч њдь собi з богом до ’марища. —кажуть, мабуть, швидко й усi амiнь.
Ч ј не будеш же мене бiльш узивати Ѕарабашем? Ч питав „еревань.
Ч Ќi, Ч каже Ўрам, Ч Ѕарабашiв тепер повна ”крањна.
Ч ѓй-богу, бгате, € кричав Ђ—омка!ї так, що трохи не луснув! ќх, у нещасливу годину, бгате, ми вињхали з ’марища! як то мо€ Ћес€ почуЇ про сю раду? ѕодожд≥ть же! уди ж оце ви, бгатц≥?