Є в Кулішевій «Чорній раді», зокрема, сцена, де показано споювання виборців-простолюдинів: «Поміж людьми сям-там стоять бочки з пивами, ширітваси з медами та з горілкою, вози з мукою, сала, пшона і всякі припаси. Усе то настачили, усердствуючи Івану Мартиновичу, ніжинські міщани за те, що каже: «Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацької старшини над собою паном: усі будемо рівні»[409].
Брюховецький, який стає головною персоною під час проведення Ніжинської чорної ради, представлений «Чорній раді» Куліша як підступний демагог, що користається довірою запорожців, міщан, інших простолюдинів для досягнення своїх мерзенних цілей.
Минули віки, але методи роботи з «простим виборцем» не дуже змінилися. У нинішній Україні з цими методами теж можна частенько зустрітися. Аби забезпечити «правильне голосування», зацікавлені особи дають «простим виборцям» продуктові пакети, гроші, а то й пропонують випити міцних напоїв. Правда, після виборів «простий люд» починає нарікати: мовляв, обрали не тих. Майже ту саму ситуацію маємо в Кулішевому романі. Зробивши свій вибір, чернь з часом починає жалкувати: мовляв, обрали не того.
Ось як Куліш змальовує портрет Брюховецького: «Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на нього, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік так, наче каже: «Я ні од кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте». А як у його чого поспитаються, а він одвітує, то й плечі, наче той жид, підійме, і набік одступить, що б ти сказав — він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату»[410].
Куліш зображує Брюховецького як вмілого популіста. Варто навести сцену, де цей популізм у романі представлений у всій красі. Там Іван Брюховецький стверджує, ніби гетьманство йому не потрібне, а він лише думає про те, як би то козакам запорізьким допомогти в «тяжкій долі». «Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво!» — вигукує він. «...тепер, — стверджує цей претендент на гетьманську булаву, — достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Над вами, мої дітки, воістину справдились святії словеса: «Хіба не багатії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім’я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?»[411]
Звісно, сірома сприймає ці слова з радістю, висловлюючи наступні міркування: «Проклятії кармазини швидко видеруть у нас душу з тіла, не то що! Коли б не ти, батьку гетьмане, заступивсь за нас при лихій годині, дак хто б нас і пожалував!»[412]
А Брюховецький розповідає козакам про свої заслуги і свою «бідність»: «Ви знаєте, моє товариство миле, мої ріднії братчики, у яких саєтах, із якими достатками прийшов я до вас у Січ. І де ж те все подівалось? Чи я пропив, чи прогайнував? Ні, не пропив я, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тілько як-небудь прикрити ваші злидні. Не мало пішло мого добра і по Гетьманщині. Як та бідна курка-клопотуха, що знайде зернятко — да й те оддасть своїм курчаткам, так і я все до останнього жупана пороздавав своїм діткам. А тепер от і сам обголів так, що й пучки лізуть із чобіт — доведеться незабаром ходити так, як лапко. Що ж? Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре».
Така демагогія сприймається на ура. «Батьку ти наш рідний! — кричать кругом ледві не скрізь сльози. — Дак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам’я та справимо тобі такі сап’янці, що і в царя немає кращих!»[413] Всі чекають від Брюховецького благодіянь, обираючи його гетьманом. Навіть старий козак Пугач, якому довелося багато надивитися, говорить: «...заведемо в Україні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе в нас буде обще...»[414]. Це така собі «комуністична програма».