Коли ж відбулися вибори Брюховецького, чернь загула: «Хвала Богу! Хвала Богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку!»[415]
Правда, Брюховецький, отримавши гетьманську булаву, не збирається втілювати в життя козацькі «комуністичні мрії». Він розгорнув боротьбу за владу, знищуючи противників. Не забував і себе, «бідного». У результаті цього відбувається руйнування Гетьманщини. Знищується й козацька старшина, на місце якої приходять вихідці з низів. Про це, зокрема, говорить один із героїв роману Кирило Тур, звертаючись до Петра Шраменка: «Хіба не бачиш, як тепер на світі попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на сермяги, а сермяги на карамзини. Увесь світ перелицьовано...»[416]
Брюховецькому Куліш протиставляє Сомка, якого зображує в ідеалізованому плані. Мовляв, він цілком достойний гетьманської булави. Ось як в одному місці «Чорної ради» говориться про цього діяча: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи»[417]. Або інша ідеалізована характеристика цього наказного гетьмана: «Сомко-бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був лицар, да вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У таборі в його або в поході знай свою лаву — не так, як у інших. Тим-то й били сомківці неприятеля всюди, де тілько стинались. Знали, чого стоїть Сомко, усі старії, значні козаки; а військова чернь про те байдуже: їй аби воля»[418]. Тут маємо справу не стільки із зображенням історичного персонажа, скільки з намаганням автора створити образ ідеального державного мужа-гетьмана.
Саме бажання волі, яку хотіла мати чернь, й призвело до того, вважає Куліш, що світ в Україні-Гетьманщині перевернувся і Брюховецький взяв гору над Сомком. У романі події подані таким чином, ніби новообраний гетьман ув’язнює Сомка — правда, при мовчазній згоді московського воєводи. Сомко ж здається на милість переможця — робить це свідомо, не чинячи опору. Коли представники козацької старшини хочуть його боронити, він каже: «Братці мої... милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно!» Після цього він та старшини кидають шаблі[419].
Коли ж Кирило Тур прагне визволити Сомка із в’язниці, той не хоче втікати на волю й піднімати повстання проти Брюховецького. Свою позицію він аргументує таким чином: «...з сеї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного супротив другого ставити і за своє право людську кров точити! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьмановав!»[420]
Перемога Брюховецького подається як тимчасовий тріумф черні, яка отримала змогу грабувати заможних козаків. З цього приводу в Кулішевому романі маємо таку замальовку: «Як ось почали роз’їжджатись із Ніженя й шляхта, державці що були понаїжджали під час тієї ради. Інший привіз і жінку, й дочку, така-то була думка, що тепер з’їхалось з усієї Гетьманщини лицарство, так чи не пошле Бог пари. Аж тут не весіллє вийшло. Як почала по дворах поратись військова голота з запорожцями, то рад був інший, що з душею з міста вихопивсь. Інший же вихопивсь, а другий там і голову положив, обороняючи свою худобу і сім’ю; а дочок шляхетських і старшинських козаки собі за жінок силою інших похапали. Кому ж пощастило улизнути за царину, тії, як од собак, мусили од запорозької голоти одбиватись. Отеє іде значний чоловік у кованому возі да й шаблю держить голу або рушницю при плечі. Слуги ідуть кінно округ воза. А за ним низовці, охляп на міщанських конях, женуться, як шуляки. Хоть стріляй, хоть рубай, лізуть наче скажені. Боронить, боронить пана з сім’єю челядь, да як звалять одного-другого запорожці з коня, так хто оставсь — урозтіч! А вони, окаяннії, коней зупиняють, у колесах спиці рубають, вози перевертають, панів із кармазину і з саєти обдирають. По полю не один віз з покаліченими кіньми валяється, не одна вдова плаче по мужові, не один бідаха, конаючи в крові, тужить, що не поліг під Берестечком. А там скрізь порозламувані скрині; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух із перин, наче сніг, летить по вітру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали»[421].