Релігійні та культурні відмінності між «верхами» й «низами» в Україні (переважно Правобережній), що склалися у XVII—XVIIІ ст., вели до руйнування того суспільного консенсусу, який існував до того часу. Пани-католики, котрі вважали себе поляками, дивилися на своїх підданих як на іновірців і взагалі як на чужинців, з якими не варто церемонитися.
У першій половині XVII ст. йшло інтенсивне освоєння полонізованими шляхтичами й шляхтичами-поляками лісостепових і степових просторів сучасної України. Освоєння це відбувалося переважно за рахунок руських селян. Цікаво відзначити такий, здавалось би, парадоксальний факт. Польські селяни, переселяючись тоді на українські землі, переходили на руську (українську) мову й приймали православну віру.
Саме тоді склався в Україні стереотип, що пан — це католик і поляк, а селянин — русин (українець) і православний. Старий руський світ був зруйнований...
Відомий князь Ярема Вишневецький, який був русином-українцем за походженням, у молоді роки не належав до заможних людей. Проте, отримавши землі на Лівобережній Україні, протягом короткого часу нажив величезні багатства й став одним із найгрошовитіших магнатів Речі Посполитої. Навіть король не мав таких багатств як він.
Натомість на теренах сучасної Центральної України почав формуватися «новий світ» зі своєю елітою. Умовно його можна назвати українським.
Згадане освоєння родючих лісостепових і степових просторів на теренах сучасної України мало для магнатерії та шляхти Речі Посполитої два боки медалі. З одного боку, на цих землях вирощувалася велика кількість зернових, значна частина яких експортувалася в країни Західної Європи. Русь-Україна в той час стає, образно кажучи, житницею Європи. А це давало можливість магнатам і шляхтичам, що колонізували ці простори, серйозно збагатитися.
Взагалі для шляхти Речі Посполитої Україна стала землею, яка «тече медом і молоком». А період першої половини XVII ст. уявлявся їй як «золоті часи». І справді, в той час Річ Посполита стала сильною та заможною державою.
Але багатства зіпсували її еліту. Магнати й шляхта поступово деградували. Вони втрачали колишній бойовий дух. У країні набула значного поширення корупція. Чимало шляхтичів, а особливо магнатів, що мали землі в Україні, не займалися господарюванням, а передавали управління маєтками євреям-орендаторам, тим самим забезпечуючи собі безтурботне й сите життя. Зрозуміло, орендатори не особливо церемонилися з селянами, намагаючись їх максимально експлуатувати. Це, відповідно, породжувало невдоволення.
З іншого боку, Річ Посполита не мала військових сил, які захищали би новоосвоєні лісостепові й степові простори від набігів кримських татар. Останні відносно легко проникали навіть на терени Волині й Галичини, не кажучи вже про Поділля й Київщину. Функцію захисту цих земель поступово почали перебирати українські козаки. Відповідно, останні почали претендувати на статус, який би ставив їх на один рівень зі шляхтичами. Адже вони, як і шляхтичі, були людьми військовими.
Таким чином, магнатерія і шляхта, яких «зіпсувало» багатство, не встигли оглянутися, як у них виріс серйозний конкурент. На українських землях у першій половині XVII ст. почала формуватися альтернативна до шляхетської козацька соціальна еліта. У 1620—1630-х рр. вона заявила про себе, піднявши низку повстань.
Ця еліта, на відміну від шляхетської, дистанціювалася від католицизму й унії та виступила в ролі «захисників православ’я». Водночас козаки починають претендувати на роль продовжувачів державних і соціально-політичних традицій Давньої Русі. Такі претензії бачимо, наприклад, у «Протестації» київського православного митрополита Іова Борецького, у «Віршах на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» та деяких інших творах того часу.
Виникнувши на слов’яно-тюркському пограниччі, українське козацтво, попри домінування в ньому слов’янських елементів, ввібрало в себе й чимало елементів тюркських. Серед козацьких провідників-повстанців були люди тюркського походження. Таким був Тарас Трясило (Федорович) і, ймовірно, Павло Бут (Павлюк). Існували також відомі козацькі роди тюркського походження. Наприклад, Кочубеї. Козацькі повстанці 20—30-х рр. XVII ст. мали певні зв’язки з кримськими татарами й отримували від них допомогу. З часом кримсько-татарський чинник почав відігравати помітну роль у протистоянні козаків, з одного боку, й шляхти та магнатів, з іншого.