Таким чином, на східних околицях Речі Посполитої з’явився новий соціальний стан — козаки. Останні не були задоволені своїм становищем. Вони не вважали себе «простими гречкосіями», а претендували на статус, який дорівняв би їх до шляхетства. Натомість шляхта не поспішала поступатися їм «місцем під сонцем».
Козаки, як і шляхтичі, були «людьми при зброї». А це дозволяло їм втручатися в політичне життя, тиснути на владу. Козацькі повстання 20—30-х рр. XVII ст. якраз і були таким тиском. До того ж козаки мали певні зв’язки з іноземними державами. І при певних обставинах могли розраховувати на допомогу ззовні.
Все це разом узяте давало козакам змогу стати гегемоном соціальної революції. Що, власне, й сталося.
Велика українська революція
Можна твердити, що українці були одними з перших, хто здійснив новочасну революцію. Це, власне, було повстання під проводом Богдана Хмельницького (1595—1657), відбулося майже одночасно з англійською революцією середини XVII ст., яку очолив Олівер Кромвель (1599—1658). Показово, що практично вождь англійської революції й Богдан Хмельницький були однолітками і між ними існували певні контакти.
Події середини і другої половини XVII ст. стали переломними як в історії козацтва, так і в історії українських земель. У вогні повстань та війн згоріла «стара Русь». Її залишки здебільшого були покозачені або покатоличені (а отже, полонізовані). Щоправда, зберігалася ще «уніатська Русь» (уніатська шляхта й духовенство), однак вона маргіналізувалася. На місці «старої Русі» народилася Україна, де козацтво відігравало провідну роль.
Згадані події в історіографії отримали різну назву — «повстання під проводом Богдана Хмельницького», «козацьке повстання», «громадянська війна» («війна домова»), «польсько-козацька війна», «народно-визвольна війна» тощо. Останнім часом, як уже зазначалося, в українській історіографії набув поширення для означення цих подій термін «національна революція»[35]. Певно, ні одне з цих означень не відображає всю складність і повноту подій, які відбувалися в Україні в середині й другій половині XVII ст. Але їх можна осмислювати в «революційному дискурсі». До того ж це була не стільки «національна революція» (у той час вести мову про існування сформованих модерних націй дуже проблематично), скільки революція соціальна, яка призвела до кардинальної зміни провідної верстви. На місце князів та шляхти, тобто «старої Русі», прийшла козацька старшина, яка формувала нову соціально-політичну реальність — Україну. При цьому представники старої еліти були частково фізично знищені й відбувся кардинальний перерозподіл матеріальних ресурсів на користь козацької верхівки.
Мала також ця революція елементи й антиколоніального характеру. Українські землі, що входили до складу Речі Посполитої, можна розглядати як «внутрішню колонію» цієї держави. Але якщо Галичина, Волинь, частково Поділля були значною мірою інтегровані в соціально-політичний організм Речі Посполитої, то цього не скажеш про Подніпров’я, котре з часом стало «колискою» української нації. Це були «нові землі», господарем на яких претендувало стати козацтво. Але йому на заваді стояла «колоніальна адміністрація», власне, представники урядових структур Речі Посполитої, а також князі й шляхтичі, які прагнули розбагатіти за рахунок освоєння цих теренів.
Показовою в цьому плані фігура козацького «контрреволюціонера» Яреми Вишневецького — одного з чи не найбільших ворогів Хмельниччини. Як уже говорилося, буквально за якесь десятиліття цей діяч, освоюючи «нові землі» на Лівобережній Україні, фантастично розбагатів і став одним із найзаможніших магнатів Речі Посполитої. При цьому, попри певні нюанси, він не ризикнув порвати з владними структурами цієї держави, фактично представляючи їх на цих «нових землях». Вишневецький був далеко не винятком. Існувало чимало шляхтичів, які прагнули освоювати ці терени. Наприклад, помітною фігурою серед них був Юрій Немирич. Доля цих людей виявилася різною. Так, Вишневецький, опинившись у стані різкої конфронтації з повсталим козацтвом, став захисником влади Речі Посполитої. Натомість Немирич, належачи до релігійних дисидентів (соцініан), не був настільки інтегрований у владні структури, як Вишневецький. Він спочатку воював проти козаків, а потім перейшов на їхній бік. Правда, Немирич у цьому таборі так і не став «своїм», у результаті чого був убитий козаками. Хоча й Вишневецький теж був «недостатньо своїм» серед польської шляхти, де його намагалися маргіналізувати.