При бажанні можна знайти певні паралелі між американською війною-революцією за незалежність і Хмельниччиною. І тут, і там маємо повстання колонії проти метрополії, протистояння старої метропольної еліти й новосформованої еліти колонії. І тут, і там у цю революцію були втягнуті зовнішні сили. Наприклад, підтримку американським штатам надавала Франція, котра конкурувала з Англією. Повсталим козакам Хмельницького таку допомогу з санкції конкуруючої з Річчю Посполитої Туреччини надавало Кримське ханство. Потім їх підтримала Московія.
Антиколоніальний аспект Хмельниччини був пов’язаний із аспектами етнічним та конфесійним. Борцям проти метрополії важливо було себе позиціонувати як «інших». Відповідно, представники метрополії вважалися поляками й католиками, в той час козаки позиціонували себе як руських і православних. Хоча, насправді, це протиставлення далеко не завжди працювало.
У армії Речі Посполитої було чимало представників української шляхти, які дотримувалися уніатського чи навіть православного віровизнання. Водночас значну частину війська Хмельницького становили татари-мусульмани. Тобто представляти Хмельниччину «боротьбою за віру», як це зустрічаємо в козацьких літописців та деяких українських авторів, не зовсім справедливо. Хоча й відкидати релігійний чинник не варто.
Українська козацька революція середини й другої половини XVII ст., попри внутрішні причини, значною мірою корегувалася чинниками зовнішніми, що не могло не впливати на її перебіг, а також особливості. Тут можна знайти основні етапи класичного сценарію революції. Хоча ці етапи, як правило, виглядають «розмитими» й розтягнутими в часі. Варто враховувати, що тоді соціальні й політичні процеси відбувалися не так динамічно, як у наступні часи. Англійська революція середини XVII ст. теж виявилася розтягнутою в часі. Супроводжувалася козацька революція також значними соціальними протистояннями, підігрітими етноконфесійними конфліктами. І «супутницею» цієї революції, як часто буває, стала громадянська війна.
Козацьку революцію, власне Хмельниччину, часто розглядають як «продовження» згаданих козацьких повстань, котрі передували їй у другій чверті XVII ст. Та й сама вона часто постає як велике козацьке повстання. Загалом виступи шляхти (т. зв. конфедерації) проти центральної влади в Речі Посполитій, котрі супроводжувалися військовими сутичками, не були якоюсь новиною. Вони, з точки зору шляхетського права, сприймалися як законні. Те саме стосується й козацьких повстань, що стали з кінця XVI ст. вже традиційними в Речі Посполитій. Звісно, між шляхетською конфедерацією та козацьким повстанням були відмінності. Козаків у Речі Посполитій не сприймали як шляхетський стан, попри те, що вони намагалися дорівнятися до нього, заявляючи, що є рицарями, оборонцями країни. У цьому сенсі козаки наближалися до шляхти. А якщо так — то мали право на повстання, конфедерацію. Правда, шляхта це право козаків піддавала сумніву. Але договори, які укладалися між представниками королівської влади та представниками козацтва, де-факто легітимізували це право.
І повстанці-конфедерати, і повстанці-козаки ставили перед владою Речі Посполитої певні вимоги та добивалися їхнього виконання. В умовах цієї держави, де не було сильної центральної влади і де часто переважало право сили, такі речі стали звичайною практикою. Конфедерації, з одного боку, були індикаторами кризових явищ у Речі Посполитій. З іншого боку, вони ніби намагалися зняти ці кризові явища. Правда, повстання, яке підняв Богдан Хмельницький у 1648 р., помітно вийшло за межі традиційної конфедерації.
Говорячи про Хмельниччину, варто звернути увагу на один соціальний аспект, який чітко простежується і в документальних матеріалах, і в тогочасних літературних пам’ятках, але на який не звертають увагу українські історики. Козацьке повстання мало не лише антишляхетський характер, але і характер антиміщанський. Козаки громили міста, розглядаючи їх як ворожі осередки. Причому часто це були не стільки польські, скільки українські міста. І у вогні повстання гинуло чимало саме українських міщан.
