На антиміщанський характер козацького руху звернув увагу Микола Гоголь у своїй епіко-міфічній повісті «Тарас Бульба», яка суттєво вплинула й продовжує впливати при творенні в свідомості людей «образу козацтва». Ідеальним місцем для козака є хутір чи Запорізька Січ. Натомість місто (чи то Київ, чи Дубно) сприймаються як щось вороже, некозацьке, неукраїнське.
Загалом же антиміщанські стереотипи мали поширення в українській культурі. Наприклад, Григорій Сковорода заявляв, що він не піде в «город багатий» і що воліє жити серед природи. У творах Тараса Шевченка, зокрема в повісті «Княжна», хутір постає як найкраще місце для життя людини. Те саме можемо сказати про Пантелеймона Куліша, про що буде вестися мова далі.
Міста на українських теренах у середині XVII ст. були поліетнічні. В принципі, нічого тут дивного немає — подібна ситуація спостерігалася в багатьох країнах Європи. Міста ніби були місцями зустрічей різних етносів та субетносів. Причому значну частку населення в тогочасних українських містах становили юдеї. Представники цього етносу володіли чималими статками, що не могло не приваблювати козаків-«революціонерів». Спрацьовували й конфесійні відмінності, різні антиюдейські стереотипи (мовляв, юдеї розіп’яли Христа). Не маючи ні належного захисту від державних структур, ні своїх збройних формувань, саме юдеї стали чи не найбільшими жертвами козацьких повстань. Про це йшлося в хроніці Натана Ганновера «Глибокий мул»[36], що стала популярною лектурою в юдейському середовищі. Звідси неприязнь юдеїв до козацтва, до Богдана Хмельницького зокрема. Як і пізніші намагання козацьких літописців виправдати жорстоке ставлення повстанців до представників юдейської спільноти.
Ведучи мову про події середини і другої половини XVII ст. на українських землях, дослідники часто дистанціюються від зовнішніх чинників. Але саме ці чинники були якщо не вирішальними, то достатньо вагомими. Україна стала тереном великої геополітичної гри. Провідну роль у ній відігравала Османська імперія зі своїми васалами, Кримським ханством, Молдавією та Ерделі (Трансільванією). Певну роль також відігравали Швеція й Московія. Зрештою це була гра на ослаблення Речі Посполитої — провідної держави Центрально-Східної Європи. Османська імперія, яка в той час знаходилася не на підйомі, а, радше, на спаді, була зацікавлена в тому, щоб зберегти свої позиції в Центральній та Східній Європі, в тому числі в Північному Причорномор’ї. Маючи значний військовий потенціал, ця держава ладна була йти на розширення своїх володінь у потрібних їй напрямках (адже найкраща оборона — це наступ). Одним із таких напрямків стали українські землі. Використовуючи козаків (наприклад, Хмельницький уклав кілька договорів із турками, фактично опинившись на становищі їхнього васала), а також кримських татар, Османська імперія створила зону нестабільності на українських теренах, встановивши свій контроль над частиною земель України.
У розширенні своєї території за рахунок Речі Посполитої була зацікавлена й Московія. Хмельниччина, дестабілізувавши ситуацію в Речі Посполитій, створила непогані можливості для експансії цієї держави. Скориставшись цим, московіти захопили Смоленськ, деякі території, що входили до складу Великого князівства Литовського як частини Речі Посполитої. Також Московія поширила свій вплив на Лівобережну Україну.
Ще однією потужною дійовою особою у цій геополітичній грі стала Швеція, яка почала претендувати на статус імперії. У колі її інтересів опинилася Балтія, яку вона хотіла взяти повністю під свій контроль. Швеція почала втручатися в справи Речі Посполитої, намагаючись стати володарем на балто-чорноморському просторі. У реалізації цих планів певне місце відводилося й козакам.
Спостерігаючи за діяннями Богдана Хмельницького[37] та його наступників, бачимо, що вони часто змінювали свою зовнішньополітичну орієнтацію. Сьогодні укладали договори з одними правителями, стаючи їхніми васалами, а завтра ці договори розривали й шукали собі нового покровителя. Такі зовнішньополітичні хитання обумовлювалися складністю, заплутаністю геополітичних змагань, які велися в той час на теренах України. І в цій ситуації козацтво ставало не стільки суб’єктом, скільки об’єктом міжнародних відносин. А в остаточному підсумку від цього програвала Україна.
Перший етап козацької революції — це повстання під проводом Хмельницького, яке привело до творення на теренах України автономної козацької державної структури, яка переважно в нас іменується Гетьманщиною.