Варто погодитися з думкою, що «це були перші вибори в кардинально інших історичних умовах. Прецедентів за час існування козацької держави ще не було. Механізм обрання гетьмана як керівника держави, а не лише козацтва, слід віднести до правово неврегульованих випадків того часу»[80]. Слід мати на увазі й те, що козацька еліта, серед якої було чимало шляхтичів, перейняла уявлення й стереотипи польської шляхетської політичної культури. Оскільки в Речі Посполитій відбувалося обрання короля представниками елітарних верств, то чому подібну практику не можна було запровадити в Гетьманщині? Однак тут було одне але. Гетьманщина постала як результат революційних зрушень. І на частку влади в ній почала претендувати не лише новосформована еліта, а й соціальні низи. Розвиток революції з часом привів до того, що гетьмана почали обирати не на старшинських радах, на яких було відносно обмежене коло людей, а на т. зв. чорних радах, де були представлені як елітарні верстви, так і простолюд, чернь. Причому такий механізм «демократичного», точніше охлократичного, обрання впроваджувався не без допомоги московітів. Загалом чорну раду можна розглядати як політичну технологію, яку активно використовувала московська влада.
Уже за часів Виговського було намагання провести чорну раду. Запорожці вимагали її проведення під Лубнами, в урочищі Солониця, а ще краще — на Січі. Московіти ж, як уже говорилося, пропонували провести таку раду в Києві, де знаходилися їхні війська й де, відповідно, вони могли впливати на вибір козаків. Запоріжжя, яке й за часів Хмельницького бунтувало, в нинішніх умовах виявляло незадоволення Виговським. Останній навіть збирався в кінці жовтня ввести проти січовиків війська[81].
Час кончини Богдана Хмельницького майже співпав зі смертю митрополита Сильвестра Косова, який помер 13 квітня 1657 р. Тоді ще живий Хмельницький призначив без погодження з Москвою місцеблюстителем митрополичої кафедри чернігівського єпископа Лазаря Барановича й наказав готувати вибори нового митрополита на 15 серпня 1637 р.[82]. Цих виборів він уже не діждався.
Роль митрополита київського в системі суспільно-політичних відносин на землях тогочасної України була значною. Духовенство, яке становило окремий стан, володіло не лише чималими матеріальними цінностями, а й (що важливо!) мало сакральний авторитет і могло суттєво впливати на різні верстви населення. Якщо Гетьманат був ніби мілітарною силою Русі-України (принаймні він на це претендував), то Київська митрополія була духовною силою. І те, хто буде київським митрополитом, у чиєму підпорядкування він перебуватиме, Константинополя чи Москви, багато значило для гетьмана.
18 жовтня 1657 р. в Києві відбулися вибори митрополита. Київський воєвода відмовився бути присутнім на них, мотивуючи це тим, що не було відповідного царського указу. Оскільки жодній кандидатурі не віддали перевагу, вибори перенесли на грудень[83]. У грудні ж київським митрополитом при сприянні Виговського обрали Діонісія (чернече ім’я — Іларіон) Балабана (?—1663), який займав кафедру луцького православного єпископа. Новообраний митрополит відмовився «бити чолом» цареві й московському патріарху, залишаючись у підпорядкуванні Константинопольського патріарха. Це не могло не привести його до конфлікту з московською владою. Тому Діонісій Балабан покинув Київ, де знаходилися московські війська та їхній воєвода, й подався до гетьманської столиці Чигирина. Цей митрополит підтримував дії Виговського щодо дистанціювання козацької держави від Московії[84]. Мав він стосунок і до укладення Гадяцького договору, про який детальніше йтиметься далі.
Концентрація влади в руках Виговського не могла тішити Москву. Тим паче, що гетьман зумів зосередити в своїх руках не лише владу військову, а й отримав можливість через протегованого ним київського митрополита впливати на церкву. У цій ситуації московіти вирішили зіграти на суперечностях між гетьманською владою й радикальними елементами.