У листопаді 1657 р. запорожці на чолі з кошовим Яковом Барабашем підняли повстання проти Виговського. Вони контактували з царськими урядовцями, зокрема в листопаді січовики відправили посольство до Москви на чолі з Михайлом Стринжею. Посли заявляли: «А Виговського гетьманом ми ніяк не хочемо й не віримо йому... бо він не природжений запорізький козак, а з польського війська (бранець) взятий в бою: був у польськім війську ротмістром, а гетьман Богдан Хмельницький йому дарував життя і зробив своїм писарем. Він з природи своєї не хоче війську ніякого добра, і жінка у нього шляхтянка з великого дому, тому також він добре не мислить Запорізькому війську, а все як краще польській стороні. А поляки нам вічні неприятелі»[85].
Судячи з документів, посли були за те, щоб обмежити повноваження гетьмана. Останній, на їхню думку, мав обиратися під контролем царя, цар же мав і затверджувати козацького очільника. Гетьман не мав права приймати посланців іноземних держав без царського відома. Зрештою, посли були не проти, аби розмістити гарнізони московських військ в українських містах[86]. Реально це була програма московської окупації України. Тому царські урядовці її охоче підтримали.
Запорізька ж Січ, зайнявши колабораціоністську позицію, стала провідником московських інтересів в Україні. На жаль, таку позицію запорожці не раз займали в часи Руїни. І якщо Богдан Хмельницький, провівши Переяславську раду, створив можливість для московської інкорпорації українських земель, то значною мірою завдяки радикальним і «революційним» запорожцям, котрі часто протистояли гетьманській владі, ця можливість з часом почала реалізовуватися.
Щоправда, пізніше, у XVIII ст., Запоріжжя «спокутувало свою вину». Кошовий отаман Кость Гордієнко підтримав антимосковське повстання під проводом Івана Мазепи, через що Січ була ліквідована, а січовики перебралися на терени Кримського ханства. Потім знову Січ відновила свою діяльність на підвладній Російській імперії території[87], але в 1775 р. її ліквідували. Запорожці змушені були переселитися на терени Османської імперії[88].
У козацьких літописах XVIII ст. не даремно спостерігалося намагання звеличувати запорожців. Наприклад, це стосувалося запорізького кошового отамана Івана Сірка. І це зрозуміло. Адже промосковська позиція запорожців під час Руїни імпонувала літописцям, які намагалися демонструвати лояльність щодо царської влади. У ХІХ ст. ідеалізація Запоріжжя стала поширеним явищем в українській, російській і навіть польській літературах — тим паче, що це відповідало романтичним тенденціям у тогочасній культурі. Ця ідеалізація дожила й до дня сьогоднішнього.
Але повернемося до повстання, піднятого запорожцями в листопаді 1657 р. У грудні цього ж року до них приєднався полтавський полковник Мартин Пушкар. Терени Полтавського полку розташовувалися поряд із Запорожжям. Бунтівників підтримали деякі лівобережні старшини — Степан Довгаль, Іван Іскра та Іван Донець. Повстанці не мали якоїсь широкої політичної програми. Миргородський полковник Григорій Лісницький так охарактеризував ситуацію: «Заколот вчинився тому, що кожен називається козаком». Вимоги черні розширити козацький реєстр давно вже стали традиційними. Адже козацький статус надавав людині низку преференцій. Водночас Лісницький вказував на те, що повстання вибухнуло не без підтримки й агітації московських воєвод[89]. Бунтівники вимагали виплатити козакам платню за чотири роки. Річ у тім, що в укладених Березневих статтях 1654 р. Богдана Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем передбачалося, що козаки отримуватимуть плату не від царя, а з доходів, які йдуть на Військо Запорозьке[90]. Однак Богдан Хмельницький і його оточення цю плату не здійснювали. Звісно, це частково було зумовлено складними воєнними обставинами 1654—1657 рр. Але все ж гетьман і козацька старшина в той час мали чималі доходи, які привласнювали собі. Іван Виговський, звісно, не був тут винятком. Тепер же козаки згадали, що їм не платили протягом тривалого часу. Повністю покрити заборгованість по платні для козаків Виговський у той час не міг. Повстанці також домагалися, аби їм дозволили ходити на татар (а це руйнувало стосунки Гетьманату й Кримського ханства). Була в них також і персональна вимога — позбавити гетьманства Виговського[91].
Варто погодитися з думкою історика Андрія Бульвінського, що повстання запорожців та Полтавського полку «було викликане не стільки посиленням феодального гноблення з боку старшини, як це традиційно подавала радянська історіографія, скільки деформованою структурою козацької держави. Переважна більшість покозаченого населення, з якого вагома частина за роки війни з поляками звикла жити за рахунок військової здобичі, не мала засобів для існування... Немаловажним фактором тут був і винесений з досвіду польського панування опозиційний до держави як визискувача світогляд, який і далі існував у широких народних масах. Рядове козацтво хотіло мати державу, яка ґрунтувалася на принципах козацької вольниці, а не козацького аристократизму»[92].