Однак нас мало цікавить діяння цього козацького лідера після 1663 р. Нам цікаво, яке значення мало його зречення з гетьманства. Власне, до 1663 р. Юрій Хмельницький (хай і формально) залишався гетьманом і Правобережної, і Лівобережної України. Звісно, його непродумані союзи спочатку з московітами, а потім з поляками сприяли розділенню Гетьманщини по обидва боки Дніпра. Але все ж Юрій Хмельницький, зігрітий променями слави «великого Богдана», сприймався багатьма як козацький вождь «обох Україн». Тому спочатку він, уклавши союз із московітами і маючи владу на Лівобережжі, прагнув підпорядкувати Правобережжя. Пізніше, вступивши в союз з поляками й отримавши владу на Правобережжі, намагався підпорядкувати Лівобережжя. Після того, як Юрій Хмельницький зрікся гетьманства, розподіл Гетьманату на лівий берег і правий став не лише реальністю, а й, у певному сенсі, фактом юридичним. Кожен берег почав обирати свого козацького провідника. І хоча ідея Гетьманату «по обидва боки Дніпра» продовжувала жити, а дехто її прагнув реалізувати, як, наприклад, Петро Дорошенко[176], вона чим далі, тим більше ставала ефемерною. Завдяки сину «славного Богдана» Україна розділилася. І цей розподіл дає знати про себе по день сьогоднішній. Звісно, можна сказати, що це не лише вина Юрія Хмельницького. Але в цю справу він зробив значний внесок.
Варто згадати: син за батька не відповідає, природа іноді «відпочиває» на дітях, яблуко від яблуні недалеко падає.
Козацький «контрреволюціонер»
Розкол Гетьманщини на лівобережну й правобережну частини, який уже простежувався за часів правління Юрія Хмельницького, обумовлювався низкою чинників. Варто вказати на чинники соціального характеру. З цього приводу Віктор Брехуненко писав наступне:
«Вразливіший, порівняно з Правобережжям, статус власності лівобережної старшини нещасливо поєднувався з тим, що на Лівобережжі старшина більше, ніж на правому березі, поповнилася новими людьми, занесеними в козаки хвилею покозачень. Якщо на Правобережжі вже в Богданові часи корпус генеральної старшини та полковників наводнили вихідці зі шляхти, то на лівому березі склалося інакше. Колишні шляхтичі тут усе-таки не мали відчутної переваги, а на перші ролі взагалі вибилися покозачені міщани (Василь Золотаренко, Яким Сомко) чи представники козацьких низів (Іван Брюховецький), які й розхитували човна. Збурювачі спокою завжди могли спертися на тлуми щойно покозачених селян та міщан, якими понад міру було насичене Лівобережжя...
Отже, з якого боку не подивитись, середовище лівобережної старшини потенційно було куди вразливішим, аніж правобережної, перед вірусом нехтування інтересами щойно зведеної держави заради власних кар’єр і статків. Бурління ж незадоволених низів провокувало сподівання їхніми руками відгородитися від проблем, які породжував правий берег. Поява непомірних амбіцій на тлі непевності щодо власності була лише питанням часу. Бажання потримати в руках булаву розпалювалося в багатьох, як і спокуса зіпертися на підтримку царя»[177].
Справді, лівобережна козацька старшина була більш «демократичною», ввібравши в своє середовище чимало плебейських елементів. Тому їхніми вождями нерідко ставали вихідці з низів, наприклад, згадувані Яким Сомко чи Василь Золотаренко. Відповідно, лівобережна козацька еліта була більш «революційною», часто в боротьбі за владу вдавалася до демагогічних популістських гасел, апелюючи до плебсу. У плані політичному вона переважно орієнтувалася на Москву. Це було обумовлено не лише тим, що московська присутність на Лівобережжі була більш сильною, а й тим, що Москва вміло грала на соціальних протиріччях у козацькому середовищі і не гребувала підтримувати плебейські елементи, намагаючись закріпитися на цих землях. Москва ніби поставала захисником «принижених та ображених». І така її роль видавалася більш привабливою, ніж роль «панської» Польщі, зорієнтованої на підтримку аристократичних елементів.
На Правобережжі ситуація в плані соціальному та політичному виглядала дещо інакше. Тут помітну частку козацької старшини становили вихідці зі шляхетського середовища. Саме вони відігравали головну роль. У цьому випадку можна згадати шляхтичів Івана Виговського, Юрія Немирича, Павла Тетерю тощо. Для них були чужими й неприйнятними гасла «козацької рівності». У їхній уяві нормальним суспільством мало бути суспільство станове та ієрархізоване, де є пани і слуги. Тому правобережна старшина, попри тривалі війни з поляками, орієнтувалася на польську суспільну модель і готова була йти на порозуміння із владою Речі Посполитої.