Були й інші пропозиції щодо укріплення влади гетьмана. Передбачалося, що він матиме свою військову частину (корогву), яка перебуватиме в Білій Церкві, а також шість окремих корогв при полках, що підпорядковуватимуться не полковникам, а безпосередньо гетьману. Це, зрозуміло, було непоганим важелем його впливу на козацьке військо. У гетьманському віданні мала знаходитися також артилерія. Остання на той час була важливим чинником у проведенні військових дій. Хто мав потужну артилерію — той міг забезпечити собі успіх на полі бою.
У випадку виникнення військової небезпеки влада гетьмана помітно розширювалася. Із контексту документа випливало, що тоді він мав би стати на чолі військ не лише Київського, а й інших руських воєводств — Брацлавського й Чернігівського.
Тетеря і його оточення подали також низку пропозицій щодо контролю за діяльністю Запорізької Січі. Пропонувалося мати дві фортеці — одну в Кодаку, другу на Січі, які, з одного боку, не допускали би на Запорожжя притоку «гультяйства», а, з другого, стояли на перешкоді контактів запорожців із московітами. Тут службу мали нести німецькі найманці-піхотинці (тисяча чоловік), також один із козацьких полків і кварцяна корогва. Останні мали змінюватися кожних чверть року. Таке правило пропонувалося для того, аби запорожці не змогли налагодити дружніх відносин зі сторожовим військом. Окрім того, на Січі мав знаходитися урядовий комендант, який мав слідкувати за тим, щоб туди не приходили козаки без спеціального дозволу гетьмана, полковників чи комендантів замків. І взагалі число присутніх на Запорожжі козаків суттєво обмежувалося. А кошовим отаманом мав би бути «...козак старожитній, королеві вірний і добре заслужений, призначений гетьманом і старшинською радою». Загалом зазначені пропозиції повторювали ті заходи контролю за запорізькими козаками, що робилися владою Речі Посполитої до повстання під проводом Богдана Хмельницького.
Якби вдалося реалізувати ці плани щодо Запорожжя, то Січ, опинившись під жорстким контролем королівського уряду й гетьманської влади, перестала би бути осередком бунтів та анархії.
З метою контролю за гетьманською територією пропонувалося укріпити низку стратегічно важливих фортець — Білу Церкву й Чигирин. Особлива увага приділялася Умані. Ця фортеця мала захищати Гетьманщину як від нападів запорожців, так і від орд татарських — Кримської, Очаківської, Білгородської й Тегінської. А для контролю за Лівобережжям пропонувалося закласти фортецю в Миргороді[196]. Це зробило би Українську державу відносно захищеною — як від нападів із півдня, так і зі сходу.
Характеризуючи загалом пропозиції Тетері та його соратників, можна сказати, що вони пропонували програму «термідору» під польським протекторатом. З одного боку, старшина Правобережжя ладна була йти на поступки владі Речі Посполитій, сподіваючись на її військову підтримку. Вона не поверталася до ідеї Руського князівства, не вимагала для Гетьманщини широкої автономії. Погоджувалася на певний контроль королівської влади за гетьманом і навіть на присутність на теренах своєї держави військового контингенту, підвладного королю. Обмеженою виглядала й гетьманська територія, яка охоплювала лише південні землі Київського воєводства.
Та попри політичну й територіальну обмеженість цієї автономії, не варто її недооцінювати. Вона передбачала широкі права для православної церкви в Речі Посполитій, що забезпечувало релігійну самостійність для русинів. А київський православний митрополит і фактично, і формально став би їхнім духовним лідером-авторитетом. Забезпечувалася також підготовка кадрів священнослужителів через систему шкіл, у т. ч. і вищого типу. Землі Гетьманату перетворилися б у «православні терени», отримавши своє культурне обличчя в межах Речі Посполитої. Тобто ідея Русі-України могла бути реалізована принаймні в плані духовному.