Тоді ж Сомко починає боротьбу проти козацьких частин, які підпорядковувалися Юрію Хмельницькому. У листопаді 1660 р. йому вдалося взяти під контроль Прилуки й Лубни. Але це був тимчасовий успіх. Незабаром Сомко цей контроль утратив.
Узимку й навесні 1661 р. він, відбивши наступ правобережних полків, підтриманих коронними військами й татарськими ординцями, спромігся навернути на свій бік південні лівобережні полки — Лубенський, Прилуцький, Миргородський, а пізніше Полтавський. А наприкінці квітня цього ж року Сомко скликав у селі Бикові під Ніжином старшинську раду, щоб отримати санкцію від лівобережного козацтва і закріпити за собою гетьманські повноваження.
У роботі Биківської ради взяли участь представники лівобережних полків — Ніжинського, Прилуцького, Лубенського, Миргородського, Переяславського, Чернігівського та частини Полтавського. Вперше і востаннє у виборах гетьмана брали участь й представники слобідських полків (Охтирського, Острогозького та Сумського), які не підлягали гетьманській владі, а перебували під командою білгородського воєводи. Від останнього вони й отримали дозвіл на участь у виборах гетьмана. Ймовірно, московіти сподівалися, що участь представників цих полків допоможе забезпечити правильний для них вибір. Зрештою, на раді в Бикові був присутній й представник царського уряду[203].
У Бикові більшість підтримала Сомка. Однак представники одного з найбільших правобережних полків, Ніжинського, наполягали на кандидатурі свого полковника Василя (Васюти) Золотаренка. З Биківської ради почалася тривала політична боротьба на Лівобережжі[204].
Як справедливо відзначає Віктор Горобець, політичні програми Сомка та Золотаренка «мало чим відрізнялися одна від одної. Обоє старшин виступали за автономний статус Війська Запорозького під зверхністю московського царя. Майже тотожними були і їхні уявлення про модель соціальної організації Гетьманату. Подібними були навіть шляхи сходження на вершину політичної влади на Лівобережжі — через родинну близькість до гетьмана Богдана Хмельницького. Отож у політичному плані Сомко та Золотаренко не були політиками-антагоністами, а в соціальному — представляли інтереси близьких за походженням регіональних еліт. Причина ж конфлікту крилася в особистих амбіціях претендентів, а також у суперництві регіональних угруповань старшини Переяславщини та Сіверщини за пальму першості в лівобережній частині Гетьманату»[205].
Помітна роль у цій боротьбі належала церковному чиннику. Полковника Золотаренка підтримував ніжинський протопіп Максим Филимонович. Останній у 1654 р. супроводжував старшого брата Василя Золотаренка, Івана, в поході на білоруські землі. Тут він нав’язав контакти із московськими урядовцями. А з часом став «вухами й очима» московітів на українських землях[206]. Цей священнослужитель і підтримав Василя Золотаренка, завдячуючи чому той почувався впевнено та претендував на посаду гетьмана[207].
Саме Максима Филимоновича московські урядові кола вирішили використати для того, аби нейтралізувати вплив на Лівобережжя митрополита Діонісія Балабана. 4 травня 1661 р. митрополит Пітірим Крутицький, тодішній намісник московського патріаршого престолу, висвячує ніжинського протопопа Максима Филимоновича під іменем Мефодія на єпископа мстиславського й оршанського та проголошує намісником Київської митрополії[208].
Цей акт виглядав як порушення церковних канонів (правил). По-перше, існував на той час київський митрополит Діонісій Балабан, обраний духовенством і мирянами та висвячений Константинопольським патріархом. По-друге, Київська митрополія підпорядковувалася не Московському, а Константинопольському патріархату. Тому висвячення Мефодія в Москві було неправомірним.
Мефодій (Максим Филимонович) став резидентом царя на українських землях. Козацькі старшини писали й доповідали йому про різні політичні й військові справи. Навіть царські воєводи надавали Мефодію інформацію. Маючи зв’язки з новопризначеним намісником митрополії, Василь Золотаренко сподівався використати їх у боротьбі за гетьманську булаву.
Аби виправдати цей сумнівний акт, московський цар Олексій Михайлович направив грамоту до Константинопольського патріарха, де писав, що в українських інтересах треба було висвятити на єпископа місцевого священнослужителя, який би міг козаків «на істину направити»[209]. Отже, політична доцільність виявилася більш важливою, аніж церковні канони.