Таким чином, «демократ» Брюховецький, який прийшов до влади, використовуючи революційні й популістські гасла на захист простого народу, відразу ж почав гнобити простолюд. У цьому плані він не відрізнявся від попередників, наприклад, «реакціонера» й представника консервативно налаштованої козацької старшини Івана Виговського, методи діяльності якого часто копіював. Навіть лівобережний гетьман у дечому перевершував своїх попередників у визиску некозацьких верств населення.
Захисником міщан від тиску гетьмана став єпископ Мефодій. Це показово. Як правило, оборонцями простолюдинів від гетьманської «сваволі» ставали московіти та їхні маріонетки. Демократичні верстви були їхніми союзниками в обмеженні гетьманської влади, стримуючи розвиток державних інститутів. Мефодій, зокрема, радив міщанам не передавати гетьманській адміністрації королівських привілеїв. Водночас звинуватив Брюховецького перед московітами в самоуправстві та зловживанні владою. Гетьман відповів Мефодію тим же. Писав доноси в Москву, де звинувачував єпископа в зраді, в тому, що той контактує з близьким до Павла Тетері правобережним духовенством[293].
Чвари між Брюховецьким та Мефодієм демонструють незрілість еліт Лівобережної України в ті часи. Замість того, щоб об’єднати зусилля у відстоюванні прав своєї держави, Гетьманщини, вони поборювали один одного, апелюючи до Москви. На жаль, така практика стала традиційною. Подібні речі зустрічаємо в діяльності наступних гетьманів Лівобережної України. Граючи на протиріччях у таборі українських еліт, Московія отримала змогу обмежувати гетьманську владу й інкорпорувати українські землі.
Ведучи боротьбу з Брюховецьким і бажаючи перехопити ініціативу, Мефодій на початку 1665 р. їде до Москви. У середині березня того року він передає на ім’я царя до Посольського приказу доповідну записку, в якій пропонує провести в Україні низку важливих змін. Зокрема, передавати всі гроші, які збираються у вигляді податків із українського населення, до царської казни, а потім вже витрачати їх на оплату козакам за військову службу та на утримання московських ратників у лівобережних містах.
Тобто пропонувалося руйнування фінансової бази Гетьманату, перетворення Війська Запорозького у формацію, яка б перебувала на утриманні московської влади. Відповідно, гетьман та його інституції втрачали самостійність. Вони стали би частиною московського самодержавного апарату. Звісно, при такому стані речей гетьман і козацька старшина втрачали можливості для наживи.
Єпископ Мефодій був і за те, аби значно посилити військову присутність московітів на українських землях. Пропонувалося цареві ввести додаткові військові загони до Києва, Переяслава, Чернігова й Остра[294] — міст, де влада московітів не була значною.
Це була програма, що значно обмежувала автономію України, перетворювала її в колонію. Але Мефодій цим не переймався. Йому важливо було мінімалізувати гетьманську владу, посиливши свою. Це був недалекоглядний егоїзм одного із чільних представників тогочасної української еліти.
Проти Брюховецького виявилися налаштовані й інші колишні його союзники, зокрема славнозвісний запорозький кошовий отаман Іван Сірко. Контактуючи з білгородським воєводою Борисом Рєпніним, він говорив про підозрілість переговорів гетьмана з кримським ханом. Мовляв, останній пропонував Брюховецькому «жити братерською любов’ю», як це було за часів Богдана Хмельницького, і щоб в українських містах «московських людей не було»[295].
Також спостерігався розкол серед козацької старшини. Брюховецький постійно виявляв патологічну підозрілість, слав наклепи до Москви, час від часу перетрушував власноруч призначену ним же старшину. Чимало полковників і навіть генеральний писар Степан Гречаний виступили за те, аби збір податків на українських землях здійснювали не представники гетьманської адміністрації, а московські воєводи[296].
Одне слово, в опозиції до Брюховецького опинилися й впливовий єпископ Мефодій, і вірні йому православні клірики, і Запорізька Січ, і навіть частина козацької старшини.
На гетьмана тиснула московська влада, яка поставила перед ним вимогу, щоб українські податки надходили до царської казни вже з 20 вересня 1665 р. Брюховецький, своєю чергою, переконував московську сторону, що робити це не можна, оскільки зараз є час військовий. Як компромісний варіант пропонувалося ним на утримання московських ратних людей спочатку збирати непрямі податки — з млинів, відкупів, торгових операцій тощо. При цьому гетьман радив робити це так, аби для населення не було «тягостно»[297]. Правда, таке «народолюбство» було нічим іншим, ніж прикриттям для того, щоб зберегти привілеї гетьманської влади.