У такій непростій ситуації Брюховецький із козацькою старшиною змушений був наприкінці 1665 р. їхати на переговори до Москви. Це був перший випадок, коли український гетьман подався туди. Зрозуміло, робилося це під московським тиском.
Переговори на московській території значно обмежували можливості гетьмана — він змушений був погоджуватися на невигідні для нього умови.
У результаті переговорів були укладені т. зв. Московські статті 1665 р.[298]. Цей документ обмежував фінансову базу Гетьманату. Збір, прийом коштів і збіжжя на зберігання, контроль та дотримання порядку в цій справі мала здійснювати не гетьманська адміністрація, а московські воєводи. Тепер їхня кількість збільшувалася вдвічі. Окрім фінансових справ, до компетенції воєвод входило управління некозацьким населенням українських міст і сіл[299].
Московські статті 1665 р. передбачали деякі обмеження української автономії. Вони забороняли гетьману проводити свою зовнішню політику. Також передбачалося підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Правда, цей пункт мав дещо декларативний характер. Адже таке питання мало вирішуватися на рівні Константинопольського патріарха. Проте московіти тут, як і в інших випадках, не особливо рахувалися з церковними канонами.
Інші пункти Московських статей 1665 р., які стосувалися станових привілеїв козацтва, виглядали більш помірковано. І це зрозуміло. Царській владі не потрібен був конфлікт із козацтвом. Статті підтверджували недоторканність козацького устрою, гарантували козакам та їхнім вдовицям збереження привілеїв, закріплювали право козаків після смерті гетьмана обирати його наступника.
Щоправда, право обрання гетьмана передбачало низку застережень. Здійснюватися воно могло лише з дозволу царя і за присутності на виборчій раді його представників. Гетьманські клейноди до часу виборів нового провідника Війська Запорозького відбирали. Меншу булаву, прапор і гармати вручалися офіційним представником царя новообраному гетьману на виборчій раді, а велику булаву, великий прапор і царську жалувальну грамоту він мав отримувати лише в Москві[300]. І фактично, й символічно гетьман узалежнювався від московського царя.
Брюховецький під час поїздки до Москви, щоб укріпити своє становище й заручитися підтримкою московітів, одружився з небогою голови московських стрільців Івана Єлагіна Дарією Ісканською[301]. Вона належала до родини, яка вважалася московською елітою. Наречена гетьмана не була вдовою. Брюховецький, приїхавши до Москви, дав зрозуміти, що хоче одружитися на «дівиці московського народу», а не на вдові[302]. Чим були викликані такі зміни планів гетьмана?
Причина видається цілком банальною. Звісно, тут не йшлося про якість почуття — лише про розрахунок. У кінці 1663 р., коли Брюховецький заявляв про бажання пошлюбити вдову «московського народу», він, як уже говорилося, не мав великих статків. Перебуваючи два роки на гетьманській посаді, цей козацький очільник помітно зміцнив своє фінансове становище. Тепер він міг обійтися без багатої вдовиці. Бажаною для нього стала дівиця, яка могла би народити йому наступників.
Однак саме з народженням наступників і виникли проблеми. Восени 1666 р. дружина гетьмана мала народити дитину. Проте вона її втратила. Набула поширена чутка, що в цьому винуваті відьми, які «викрали дитя з черева». У Гадячі, де перебувала Дарія, почалися відьмацькі процеси. У злих чарах звинуватили шість жінок, серед яких і дружину гадяцького полковника Семена Остренка (Остренського). Всіх їх шістьох було спалено[303].
«Конотопська відьма» — твір художній, де Квітка-Основ’яненко дав волю фантазії. Однак ця фантазія від чогось відштовхувалася, зокрема від розповідей про відьмацькі процеси, які чув автор. Можливо, серед цих розповідей були й розповіді про переслідування відьом Брюховецьким.
З позиції сьогоднішнього дня, такі дії виглядають як дикунські. Але подібне дикунство в той час було поширене в європейських країнах. Україна тут не була нічим не гіршою і не кращою Європи. Лише пізніше, в часи Просвітництва, відьмацькі процеси почали сприймати негативно. В українській літературі є блискучий твір, де висміюються такі процеси. Мається на увазі повість Григорія Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». Чи був прототипом головного героя цього твору, сотника Забрьохи, гетьман Брюховецький, щось сказати певне не можемо. Адже історії з відьмами Брюховецького й Забрьохи відмінні. Проте прізвища цих героїв дещо співзвучні. Чи випадково?