Але залишимо інтимне життя гетьмана. Звернемо увагу на політичні моменти. Безперечно, одруження Брюховецького на дівиці «московського народу» було прецедентом. Гетьман ніби подавав приклад. Надалі подібні випадки стали нормою. Представники козацької еліти встановлювали родинні стосунки з московітами. А в Коломацьких статтях, які уклав у 1687 р. гетьман Іван Мазепа з московськими правителями, навіть спеціально говорилося про потрібність таких стосунків[304]. Що стало не останнім чинником у справі інкорпорації Лівобережної України до складу Московії. Українська козацька еліта поступово «омосковлювалася», а у XVIII ст. фактично стала частиною російської імперської еліти.
«Омосковлення» Брюховецького виражалося не лише в тому, що він одружився на дівиці «московського народу». Гетьман отримав також боярське звання — ніби ставав для московітів своїм. Навіть підписувався таким чином: «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирный холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий». Правда, не варто буквально сприймати це вірнопідданське формулювання. Таким був московський політичний етикет. Але й не слід повністю ігнорувати символізм цієї формули. Брюховецький визнавав себе не автономним правителем, який укладав союзницький договір із московітами, а васалом московського царя.
Поїздка Брюховецького до Москви в 1665 р. й укладення там згадуваних Московських статей викликали негативну реакцію в Україні, яку, до речі, передбачав сам гетьман. У цій ситуації він сподівався на підтримку московського війська. Одними з перших, хто запротестував проти цих статей, стали, як не дивно, представники православного духовенства. 22 лютого 1666 р. намісник Київської митрополії, єпископ Мефодій, архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель та ігумени інших монастирських обителей виступили перед київським воєводою Петром Шереметьєвим з протестом проти погоджених з українським гетьманом пункту Московських статей 1665 р., які передбачали висвячення московським патріархом київського митрополита[305]. За повідомленням воєводи, ієрархи протестували «с большой яростью», погрожуючи закритися в монастирях, якщо в Києві буде московський митрополит.
Тим часом московіти намагалися утвердитися на Лівобережній Україні. Майже у всіх великих українських містах розмістилися московські гарнізони. Були значно розширені права царських воєвод, які зосередили в своїх руках низку військових та фінансових функцій (наприклад, збирання податків у царську скарбницю, заготівлю хліба для утримання московських військ, грошові збори з українських купців тощо). У 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування, що в кінцевому результаті вело до посилення податкового тиску.
Незважаючи на перестороги Брюховецького, що різке збільшення поборів із населення призведе до негативної реакції, московські представники поводилися в Україні вкрай некоректно, навіть брутально. Насильства та службові зловживання воєвод, з одного боку, а також намагання старшини зберегти владу в краї, з другого, вели до покозачення населення. Гетьманська адміністрація записувала до козацького реєстру міщан та інших охочих людей. Відповідно, ставши козаком, людина могла уникнути податкового тягаря.
Фіскальна політика московського уряду підривала на Лівобережній Україні авторитет царя Олексія Михайловича, зрештою, як і гетьмана Брюховецького. Московські воєводи, які перебували тут, доносили, що місцеве населення не любить насаджувані московські порядки, як і гетьмана, називає їх негарними словами. Лунали заклики йти на Запорожжя, скинути Брюховецького.
У липні 1666 р. на Переяславщині, яка колись була вотчиною Сомка і де до гетьмана існували сильні опозиційні настрої, спалахнуло повстання, яке, щоправда, було швидко придушене. Однак це був сигнал. Незадоволення політикою московського царя та його сателіта, гетьмана Брюховецького, могло вилитися в більш широкий повстанський рух.