Незважаючи на москвофільство літописця, він все ж говорячи про Брюховецького, відзначає таке: «Чого це на вічний сором та на прокляття собі Брюховецький по всіх містах віддав вільний народ воєводам на поталу. Чого це народ, що недавно звільнився з шляхетського полону, звільнився дерзновенно і мужньо, з великим кровопролиттям, чого цей народ має платити данину з усякого промислу і гнути спину на воєвод, тоді як і ні гетьман, ні полковники, ані козацькі начальники до вольностей люду не мають ніякого діла? Такого нашому народу ще не доводилось переживати!»[347] Правда, ці слова Грабянка ніби приписує гетьману Петру Дорошенку. Та, судячи зі всього, солідаризується з ним.
Симпатії літописця однозначно на боці Сомка — він навіть говорить про його надзвичайну красу. Не даремно Грабянка детально описує смерть цього діяча, подаючи це як акт несправедливості й трагедію: «А Сомко ж був воїном відважним і сміливим, рослий, вродливий і краси надзвичайної, і найважливіше — він був вірним слугою царської величності і радо виконував його волю. Однак і таке рвіння видно злоба перемагає, раз йому довелося життя скінчити, підставивши шию під меч... служки Хмельниченкового, заздрісника Брюховецького. Наскільки принадний на зріст і на вроду Сомко, можна судити хоча б ось з чого. Коли татарчукові було наказано всіх їх порубати, він, порубавши всіх, підійшов з оголеним мечем до Сомка, подивився на нього і з подивом та жалем у голосі запитав: «Невже і цього рубати треба?» І коли почув у відповідь, що цей також має померти, вигукнув: «О нерозумні та немилосердні голови! Та цього чоловіка Господь сотворив на подив людям... ви ж, тупоголові, і його не жалієте, смерті віддаєте!» Проте нічого не добився, оскільки Брюховецький, будучи сильно гнівний на них, твердо віддав наказ усіх їх скарати на смерть»[348]. Чи справді так відбувалася страта — можна лише гадати. Зокрема, дуже сумнівно виглядають слова татарчука. Це, радше, плід художнього вимислу автора, аніж відображення реалій.
Однак славослів’я Грабянки на адресу Сомка не закінчуються описом його смерті. Літописець вдається до альтернативної історії — намагається спрогнозувати, що було б, якби Сомко лишився живим і взяв гору над Брюховецьким. Він оповідає про паволоцького полковника Івана Поповича, який начебто був союзником Сомка. Ось як ця альтернативна історія подається Грабянкою:
«А невдовзі перед цим паволоцький полковник Іван Попович, забачивши, що ляхи знову запанували на Україні, відмовився від полковництва і вирішив прийняти схиму, стати ченцем. Та придивившись, побачив, які пакості ляхи та жиди творять ієреям, відрікся схими і знову, уже вдруге, став полковником та, погодившись з Сомком, котрий ще був тоді сьогобічним гетьманом, не раз ходив походами на шляхту і не раз розбивав їх впень, аж поки не прогнав з України.
І настільки цей Попович був людиною затятою і хороброю, що коли б Брюховецький не прискорив події і коли б не скарав на смерть Сомка та Васюту, то небезпремінно б він, всупереч незгодам, підкорив би всю Україну під руку його царської величності. Це він, твердо вірячи у підтримку Сомка, знаючи, що той його у біді не залишить, не один раз писав ляхам та татарам славнозвісну козацьку відповідь. І коли уже після смерті Сомка гетьман Тетеря з польською та своєю козацькою силою вийшов супроти нього, він, все ще сподіваючись на підтримку Брюховецького, твердо стояв. Та потім побачив, що дарма ждати підмогу, і, не бажаючи згуби людям, котрі жили на території його полку, він без остраху сам прийшов до гетьмана Тетері і там, оточений всенародною скорботою, смерть прийняв. Воістину, коли б ці два дружніх чоловіки — Попович та Сомко — ще трошки пожили, то вони перевершили б діяння старого Хмельницького, бо, невтомно займаючися військовою справою, вони не лише ляхів, що спрагли панування на Україні, а і татар, котрі під личиною братерства брали людей у ясир, безжально били, так розбивали, що ті не могли отямитись»[349]. Отже, Попович та Сомко могли б довершити, а то й перевершити справу Богдана Хмельницького. І тоді б в Україні настало процвітання.