Ось як Грабянка говорить про повстання Брюховецького проти московітів: «...піддавшися на Дорошенкову намову, з’їхалася генеральна старшина Брюховецького, з’їхалися його полковники, ті, що були настановлені із запорізького гультяйства, що вийшли з голоти та пошлюбили собі дочок крамарських, а потім самі до крамарства пристали, з’їхалися ті, що тільки й думали про грабунок. Прибули вони на раду і порішили з гетьманом Брюховецьким відступитися від царської величності. Повелів Брюховецький убивати воєвод, хоч сам добровільно прийняв їх у своїх містах. Чуючи наживу та грабунок, з цим наказом вищезгадана генеральна старшина відразу ж погодилася і, роз’їхавшись по своїх полках, почали одних воєвод висилати геть, а інших, що закрилися в містах, брали приступом та убивали. Так в Ніжині, Чернігові та Переяславі москва закрилася у фортецях, однак запорожці та посполитий люд взяли міста, пограбували їх і вкрай зруйнували»[350]. Тобто для Грабянки сутність цього повстання зводилася до грабунку. Про якісь «вищі», ідейні мотиви не йшлося. У принципі, для речника козацької старшини таке бачення є зрозумілим.
Без співчуття Грабянка говорить про смерть Брюховецького. Вона є начебто помстою за його злодіяння, зокрема за вбивство Сомка. Літописець пише, що козаки Брюховецького перейшли на бік його недруга — Дорошенка. Це ніби й погубило гетьмана Лівобережжя.
«А Дорошенко, — писав Грабянка, — перестрів Брюховецького (що йшов з малоросійським та татарським загоном до Опішні) десь за милю від Опішні і перегородив йому шлях. Відразу ж козаки пограбували табір Брюховецького, а його самого взяли, привели до Дорошенка і там же, перед Дорошенком, сірома почала бити його смертним боєм, аж поки убила. Отак Господь відплатив Брюховецькому за невинну кров Сомка, інших полковників та за кров знатного товариства, усіх тих, кого він загубив, заступаючи на гетьманування та під час гетьманування, а їхні чини та маєтності роздав запорізькій голоті. Він сподівався на неї. А після його смерті багато кого із тих його запорожців козаки повбивали»[351]. Отже, насильницькі смерті Брюховецького і його прихильників із середовища запорожців — це нібито акт справедливої відплати.
Загалом у описі Грабянкою Чорної ради та діяльності Брюховецького є чимало тенденційності, зміщення акцентів, а іноді й домислів, як, наприклад, у розповіді про вбивство Сомка. Для літописця важливим було не тільки й, можливо, навіть не стільки опис історичних подій, скільки створення відповідного міфу, який би імпонував козацькій старшині. Цей міф загалом спрацював. Значною мірою на його основі й був створений роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада».
Самійло Величко: «нейтрально» про Ніжинську чорну раду
Найбільшим козацьким літописом вважається Літопис Самійла Величка[352]. Твір цей є загадковий, як і, зрештою, особа автора. Перші відомості про себе Величко відносить до 1690 р. Тоді він, за його ж словами, служив у Василя Кочубея, який був писарем при гетьмані Івані Мазепі. Напевно, Величко походив із козацького середовища. Служба в канцелярії вимагала від нього належної освіти. Тому він міг навчатися в Києво-Могилянській академії. Перебуваючи на службі, Величко, схоже, був посвячений у різні державні справи.
Важко сказати, чи писав він літопис на замовлення свого пана, чи це була його власна ініціатива. Імовірно, цю роботу Величко від свого патрона не приховував. Після страти Кочубея літописець теж, напевно, зазнав покарань і пережив кількарічний арешт. З 1715 р. перебував при дворі сина свого колишнього покровителя. Там, на Полтавщині, у селах Диканька й Жуки, він дописував літопис. Окрім того, Величко також займався перекладом з німецької мови об’ємного твору «Космографія»[353].
Одне слово, цей літописець був освіченою людиною, з чималим життєвим досвідом. А це дало йому можливість створити монументальну історичну працю. На титульній сторінці літопису зазначена дата — 1720 рік. Очевидно, саме тоді Величко почав працювати над твором. Літопис описує події, що відбувалися з 1648 по 1700 рік. Оригінальна назва твору звучить так — «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зіновія Богдана Хмельницького, Гетьмана військ запорозьких, вісім літ точилася, а близько дванадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій помочі, з козаками і татарами з тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне, пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича володіння добровільно піддався. Від авторів: німецького Самуїла Пуфендорфія, козацького Самуїла Зорки і польського Самуїла Твардовського, який описав ту війну віршами у своїй книзі «Війна домова» названій. Нині ж коротко стилем історичним і наріччям малоросійським, оправлено й написано стараннями Самоїла Величка, колись канцеляриста війська запорізького, в селі Жуках, повіту полтавського, року 1720»[354]. Тобто уже в назві Величко дає зрозуміти, що він не був свідком описуваних подій, а сотворив свій літопис на основі свідчень інших авторів.