Величко свідомо зосереджується на козацькій війні з поляками, творячи великий наратив. Що було до цієї війни, його ніби й не цікавило. Він цілком відсікає попередню історію. Це один із найяскравіших прикладів того, що козацькі інтелектуали «зовсім ігнорували києво-руську тематику»[355].
З назви роботи видно, що історіософія Величка мало чим різниться від історіософії Грабянки. Тут так само звертається в першу чергу увага на діяння Хмельницького. У заслугу йому ставиться звільнення від поляків і те, що він підпорядкував козаків московському царю. Ідейна близькість літописів Грабянки й Величка є зрозумілою, адже писалися вони приблизно в один і той самий час людьми одного кола — представниками козацької лівобережної старшини, які загалом мали москвофільську орієнтацію.
Загалом для Величка, як і для Грабянки, існує один великий козацький герой — Богдан Хмельницький. Інші козацькі гетьмани в літописі не можуть зрівнятися з ним. Вони, як і в Грабянки, є переважно антигероями. До числа останніх, звісно, відноситься й Брюховецький. Літописець засуджує міжусобиці, які велися за гетьманську булаву.
Хоча зустрічаються моменти, що роблять дещо відмінними ці два твори. Величко виявляв більшу прихильність до радикальних елементів серед козацтва. Тому він, наприклад, симпатизує Запорізькій Січі, чого, в принципі, не зустрічаємо в Грабянки, який доволі критично ставився до запорожців. Через те інтерпретація у Величка Ніжинської чорної ради є більш поміркованою чи «нейтральною». Принаймні тут не знаходимо негативних оцінок діяльності Брюховецького. Навіть у Самовидця оцінка цього діяча видається більш критичною.
Користолюбства й владолюбства, зосередження на вузькоегоїстичних інтересах Величко не приймає. Літописець прагне знайти ідеальну спільноту, якою для нього стає представлена в позитивному плані Запорозька Січ — інституція, де кожен вільний у своїх діях, має право голосу, хоча й підлягає загальній дисципліні. Величко навіть знаходить виразника своїх поглядів — Івана Сірка.
Але звернемося до зображення Величком Ніжинської чорної ради. У роялістському дусі представлена ініціатива її скликання. Тут є сенс навести слова літописця: мовляв, у 1663 р. «пресвітлий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Росії самодержець, прийнявши в себе бажання Брюховецького стати гетьманом і подання за нього від Ромодановського, зволив грамотою своєю монаршою, писаною до полковників, всієї старшини і всього Запорозького війська і посланою у Ніжин через нарошного полковника, і звелів їй, старшині, та всьому війську учинити собі на цьому боці Дніпра одного гетьмана з двох кандидатів: Брюховецького або Сомка»[356]. Тобто автор не звертає увагу на ті інтриги, боротьбу, що велися між двома претендентами на гетьманську булаву перед Чорної радою. Мова ведеться, власне, лише про те, що цар дав дозвіл на проведення виборів козацького очільника. При цьому навіть не говориться, що ці вибори мали б відбуватися не на старшинській, а на чорній раді. Що це таке — невідання літописця чи свідоме замовчування? Як на нашу думку, то все-таки друге.
У Літописі, незважаючи на його великий об’єм, про вибори Брюховецького сказано дуже коротко. У ньому немає опису драматичних моментів Ніжинської чорної ради. Ось, власне, як подані ці події: «За тим монаршим через грамоту указом і дозволом, коли з’їхалися в Ніжин на раду полковники і вся старшина цьогобічна з іншим городовим товариством, то стали в раді у полі під Ніжином, і чи ж бо вільними голосами, чи ж бо через ховані вчинки, згоди й намови вибраний і поставлений гетьманом цьогобічним Іван Брюховецький, той, який з Петром Дорошенком служив за старшого слугу при гетьмані Богдані Хмельницькому... Від Хмельницького він відійшов до Запорозької Січі, жив там кілька років, добре відзначившись, і був у ласці всього низового війська. Потім вийшов із Січі на Україну і доступився так... гетьманства»[357].