Ці міркування звучать емоційно й гарно. Однак наскільки такий підхід варто сприймати? Звісно, перерахованих гетьманів можна оцінювати по-різному, виходячи з тих чи інших критеріїв, зокрема політичних. Але в моральному плані вони вартували один одного. Це були діти свого часу й тих обставин, які тоді склалися в Україні.
Історичні наративи початку «доби націоналізму» про Ніжинську чорну раду
Своєрідним продовженням козацьких літописів можна вважати синтези історії України, створені на початках «доби націоналізму», тобто в першій половині ХІХ ст. Ці твори, звісно, не могли обійти особи Івана Брюховецького. Щоправда, в них не акцентувалася увага на Ніжинській чорній раді. І це зрозуміло. Занадто «незручно» виглядала ця подія в історії українського козацтва.
Однією з найбільш знаних і, відповідно, найбільш впливових наративів такого типу є «Історія русів»[363]. Твір справив великий вплив на Тараса Шевченка, деякі твори Кобзаря є своєрідною переінтерпретацією сюжетів «Історії...» Під впливом цього твору перебували також Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, хоча вони й виявляли критичне ставлення до фактажу «Історії...». Використовували вказаний твір інші українські автори ХІХ ст., зверталися до неї Микола Гоголь і Олександр Пушкін, окремі російські письменники та історики.
Перша згадка про «Історію русів» припадає на 1828 р., коли був знайдений рукопис цього твору у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. Твір поширювався у рукописних копіях. У 1846 р. його опублікував Осип Бодянський у Москві в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруці був зазначений автор твору — покійний тоді єпископ Георгій Кониський. Проте дуже швидко з’явилися сумніви щодо того, чи справді ним був написаний цей твір.
До сьогоднішнього дня питання авторства «Історії русів» не є вирішеним. Називалися різні імена ймовірних творців. Це — Олександр Безбородько, Опанас Лобисевич, Василь Лукашевич, Опанас Маркович, Василь і Григорій Полетики, Микола Рєпнін, Василь і Олександр Ханенки, Архип Худорба, Андріан Чепа, Михайло Маклашевський та інші.
На основі аналізу твору можемо констатувати наступне: його автор жив у другій половині ХVІІІ — на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво-Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював з турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині. Принаймні в книжці часто говориться про події на Стародубщині — північній частині Чернігівської губернії.
Характеризуючи «Історію русів», Валерій Шевчук справедливо зазначав: «Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини ХVІІІ століття, власне, до 1769 року. Автор працював у традиціях так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (ХVІІІ століття) — документами. Основна засада твору — натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення — головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мисленну картину цієї історії»[364].
Автор «Історії...» справді намагався дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Відповідно до історіософської концепції автора твору, Давньоруська держава — це держава русів-українців. Русь є їхньою питомою етнічною назвою. Русь (Україна), вважає автор, втратила свою самостійність через внутрішні чвари й татарські напади. Далі в «Історії...» говориться, що в результаті втрати самостійності Русь змушена була з’єднатися з Литвою та Польщею у федеративній державі заради оборони своїх земель від татарських ординців. Та Польща почала порушувати вільності русинів-українців. Тому на оборону цих вільностей стало козацтво. Подальша ж історія Русі-України подається як історія козацтва. І саме цій історії приділена найбільша увага.
В «Історії русів» спеціально підкреслюється, ніби керівниками козаків були не простолюдини, а люди шляхетського стану. І це зрозуміло. Автор зазначеного твору був речником малоросійського дворянства — нащадків колишньої козацької старшини. Через те й намагався трактувати історію українського козацтва в дусі аристократизму. Спеціально згадується князь Михайло (не Дмитро!) Вишневецький, який вважається першим чи одним із перших козацьких гетьманів. Підкреслюється, що «Козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників різних ступенів, як-от: Старшин генеральних, полкових і сотенних і земських урядників. І з якої б то речі або що то за правило, мимо такого числа чиновників обирати простих козаків? А коли се приписується повазі перед заслугами та гідністю, то зрозуміло, що офіцери, більше заслужені й гідні від простих воїнів, і дістали звання свої саме з тих причин; обминати ж їх на виборах Гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та міжусобиці приносить»[365].