Для автора «Історії русів» Брюховецький — це однозначно антигерой. Він навіть вдається до іронії, характеризуючи цього діяча. Не даремно в «Історії русів» наводяться слова із якогось рапорту до царя, де сказано, що «Іван Мартинович... хоч не вчений, але розумний і жахливо як злодійкуватий та справний». Звісно, наведені слова є вигадкою. Але вигадкою промовистою.
У наведеному уривку більше фантазій, аніж історичного фактажу. Тут варто мати на увазі, що автор у даному випадку на основі довільно інтерпретованих фактів намагається провести потрібні йому ідеї. Концептуально це виглядає таким чином. Мовляв, у козацькому реєстровому війську існувала регула, тобто порядок, і дисципліна, запроваджені ще з початків його існування князем (!) Ружинським, а також утверджені пізніше Богданом Хмельницьким. Однак це все було знищене Іваном Брюховецьким, який привів до влади запорозьку чернь. Вони також вчинили неправедно, забравши власність у заможних козаків.
Як антигероя зображував Брюховецького й Дмитро Бантиш-Каменський у своїй «Історії Малої Росії», яка стала першою офіційною синтезою історії України. До того ж синтезою, що мала значне поширення й, відповідно, вплив.
Появі цієї синтези ми завдячуємо Миколі Рєпніну-Волконському[368]. Він у 1816 р., ставши малоросійським генерал-губернатором (це генерал-губернаторство в основному охоплювало терени колишньої Гетьманщини), вмовив Бантиш-Каменського поїхати до нього для написання роботи з історії України[369]. Рєпнін створив історику умови для роботи. Бантиш-Каменський зайняв посаду урядовця з особливих доручень при генерал-губернаторові, виконував деякий час обов’язки управителя канцелярії. Він мав доступ до губернських архівів. Рєпнін також допоміг йому отримати матеріали з приватних архівів та колекцій. Без такого сприяння створення першого систематичного наративу з історії України було б проблематичним. Князь не лише ділився з істориком своїми думками щодо минулого України, а й був автором окремих фрагментів[370].
Проект написання «Історії Малої Росії», яким опікувався Рєпнін, можна трактувати як таку собі регіональну альтернативу імперському історіографічному проекту. Інше питання, наскільки вдалою вона виявилася. Зенон Когут досить критично висловився на адресу цієї праці: «Бантиш-Каменський наслідував Карамзіна, брав матеріял із його твору і намагався писати у тому ж стилі. Як і праці Карамзіна, «Історія» Бантиш-Каменського описує лише політичні події та життя правителів. В інтерпретації немає і сліду критики царського централізму, характерної для історичних творів кінця XVIII століття або «Історії русів». Бантиш-Каменському у своїй праці вдалося знайти місце для України в імперській схемі, зробивши знання про Україну доступнішими. Проте в цілому історія Бантиш-Каменського була не більше як докладною історією однією з численних провінцій Росії»[371].