Можна погодитись із такою оцінкою. Однак у цьому випадку важливо враховувати контекст. Це, як уже зазначалося, було офіційне видання — адже воно готувалося під егідою малоросійського генерал-губернатора. Книга мала пройти цензуру. Тому вводити в її текст якісь автономістські моменти було недоречно. Через те «Історія Малої Росії» не виглядала так радикально, як «Історія русів» чи деякі інші твори з історії козаччини, що поширювалися в рукописах.
Михайло Рєпнін, проводячи централістську політику імперського Петербурга, звісно, не міг допустити, щоб написана під його керівництвом «Історія Малої Росії» не вписувалася в загальноросійську історію, офіційний варіант якої був підготовлений Миколою Карамзіним. До речі, в цій «Історії...» є чимало посилань на Карамзіна. Тому, на позір, вона виглядає, як історія однієї з провінцій Російської імперії.
«Історію Малої Росії» Бантиш-Каменського варто трактувати як регіональну альтернативу «Історії...» Карамзіна. Рєпнін дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербурга. Адже при всій своїй «вписаності» в загальноросійську схему історії «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини. При цьому велика увага зверталася на козацтво як на феномен, що утвердився на цих землях. Варто також відзначити, що подібних регіональних історій в імперській Росії того часу не було створено.
«Історія...» Бантиш-Каменського в чотирьох частинах побачила світ у 1822 р. За життя історика ця праця була ще перевидана в 1830 і 1842 роках.
Концепція історії України Бантиша-Каменського співзвучна з концепціями козацьких літописців, зокрема Грабянки й Величка. Автор маргіналізує в своїй книжці історію Київської Русі. Вона для нього не є важливою. Не є важливими для нього події, коли українські землі перебували в складі Великого князівства Литовського. «Справжня історія» в Бантиша-Каменського починається з появою козаччини.
Велика увага в цьому творі приділена повстанню під проводом Хмельницького. Для Бантиш-Каменського це ключовий момент у історії Малоросії. Особа Хмельницького в творі всіляко ідеалізується. Автор з великим пафосом говорить про Переяславську раду й про приєднання земель Малоросії до Московії.
Бантиш-Каменський детально оповідає й про діяння інших гетьманів. Звісно, тих, хто знаходився в опозиції до російського самодержавства, він характеризує негативно. Щодо Івана Брюховецького, то тут автор зі зрозумілих причин, зображуючи цю особу, представляє її в світлі негативному.
На відміну від «Історії русів», де про Ніжинську чорну раду практично не говориться, Бантиш-Каменський приділяє певну увагу цій події. Він, зокрема, відзначає, що Брюховецький та єпископ Мефодій писали доноси царю на Якима Сомка, представляючи його зрадником. І це, як уже говорилося, відповідало дійсності. «Дари Брюховецького московським боярам та дії хитрого єпископа, — писав Бантиш-Каменський, — перемогли прості зусилля воїна (мається на увазі Яким Сомко. — П. К.), що керувався старанням та правдою. Брюховецький, зведений на гетьманство своєвільними запорожцями, отримав від царя дозвіл бути присутнім на раді й, в результаті цього, уповноважений був князем Ромодановським керувати Малоросією до міста Ромен в якості наказного гетьмана»[372].
Є в Бантиша-Каменського опис Ніжинської чорної ради, який загалом відповідав реаліям. Так, він пише, що 18 червня 1663 р. відбулася рада, на якій мали обрати гетьмана. Брюховецький був упевнений в своїй перемозі й сміявся над своїми противниками. Як тільки почали читати царську грамоту, народ зашумів. Почалися крики й бійка. Царські посли намагалися встановити порядок, але марно. Запорожці напали на прихильників Сомка і взяли гору. Сам же Сомко змушений був утікати до намету царського посланця Гагіна (так це прізвище звучить у Бантиш-Каменського). У результаті цього Брюховецький був оголошений гетьманом.
Говорить Бантиш-Каменський і про арешт Сомка. Але це подається таким чином. Мовляв, Сомко погрожував Гагіну, обіцяв скаржитися на нього. Того його й арештували.
Завершуючи історію Ніжинської чорної ради, Бантиш-Каменський зазначив наступне про Брюховецького: «Таким чином, простий слуга Юрія Хмельницького, завоювавши любов народу войовничого, своєвільного, зайняв місце свого володаря. Запорожці скористалися послугою, яку вони надали новому гетьману, розграбували обози Сомка й Золотаренка, розбили багато шинків, спричинили великі спустошення в різних містах і селах малоросійських»[373].