Загалом можемо констатувати, що в перших синтезах історії України «доби націоналізму» Брюховецький, а також Ніжинська чорна рада були трактовані негативно. Це негативне трактування отримало своє продовження в наступних українських істориків та літераторів. Передусім це стосувалося роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада».
«Чорна рада» Пантелеймона Куліша як твір-попередження?
Роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша має тривалу історію. Основний час роботи над твором припав приблизно на 1843—1844 рр.
Це був період, коли письменник був захоплений пам’ятками української старовини, що відповідало тодішнім романтичним уподобанням. Також тоді він «був особливо захоплений фольклористичною працею, записуванням, публікацією народних творів, мотиви та образи яких широко використовував у власній творчості». Через те важливим джерелом відомостей про описувані події в «Чорній раді» є «не тільки стародруки та документи, але й народна пам’ять, яка зберігає цікаві деталі та відомості про них»[374].
На той час Пантелеймон Куліш мав стосунок до Кирило-Мефодіївського братства. Його члени дотримувалися народницьких поглядів, котрі можна характеризувати як близькі до ідей соціалізму чи навіть комунізму. Своєрідним програмним документом цього братства була «Книга битія українського народу», яка в середині ХІХ ст. так і не була опублікована, але спричинила вплив на кирило-мефодіївців.
На початку твору зазначено: Бог, створивши людей, дав їм дві основні заповіді — мати істинну віру в нього і плекати рівність серед людей. Єдиний народ, який дотримується цих Божих заповідей, — це слов’яни. Щоправда, вони мають два лиха — незгоду між собою, а також «те, що вони, як менші брати, все переймали од старших — чи до діла, чи не до діла, ніби не помічаючи, що у їх своє було лучче, ніж братівське». Саме від німців слов’яни попереймали королів та панів. Та все ж ці можновладці не є слов’янами. Переважно вони німці за походженням[375].
Тому у «Книзі...» проводиться думка, що слов’яни перебувають у неволі. «Але не до кінця прогнівився Господь на племено слов’янське, бо Господь постановив так, щоб над цим племеном збулось писаніє: камень, його же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла»[376], — читаємо в цьому творі. І ось цим наріжним каменем має стати саме Україна.
У «Книзі...» спеціально звертається увага на українське козацтво. Воно розглядається як носій християнської свободи: «І день одо дня росло, умножалося козацтво, і незабаром були б на Україні всі козаки, усі вільні та рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного...»[377]
Поляки й москалі, як стверджує «Книга..», знищили козацтво. Але Україна не вмерла: «Не пропала вона; бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч би і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі, і хоч з української крови були ті вирідки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий Українець хоч будь він простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога Ісуса Христа...»[378]
Отже, саме Україна має порятувати слов’янство й увесь світ: «І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа... І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла»[379].
Звісно, не варто вважати, що Куліш стовідсотково перейняв ідеї кирило-мефодіївців, зокрема ті, які знайшли відображення в «Книги битія українського народу». І все ж вони так чи інакше вплинули на нього під час написання роману «Чорна рада». Принаймні Куліш намагався говорити про позитивні моменти в діяльності Запорізької Січі — хоча, здавалось би, матеріал Ніжинської чорної ради не давав підстав для цього. Є в романі й певні симпатії до демократичних верств населення. Адже один із найяскравіших (й водночас позитивних) персонажів твору Кирило Тур якраз є представником цих верств, козаком-запорожцем.