Перші глави роману «Чорна рада» були надруковані в 1845—1846 рр. у журналах «Современник»[380] та «Московитянин»[381] російською мовою (вважається, що в автоперекладі самого Куліша). У той час письменник перебрався до Петербурга. Там він викладав російську мову в одній із гімназій. Наступного, 1846 р., йому запропонували закордонне відрядження для вивчення слов’янських мов. На той час роман уже був закінчений. Куліш пропонував його друкувати професору-українцю Осипу Бодянському, що мешкав у Москві і був відомий слов’янофільськими поглядами. Зрештою, слов’янофільство було притаманне й кирило-мефодіївцям. У романі зустрічаємо деякі слов’янофільські моменти. Наприклад, один із головних героїв роману, згадуваний Кирило Тур, має за побратима козака, який походить із Чорногорії. Зрештою, Тур сам вирушає в далеку путь до цієї країни, аби допомагати місцевому люду боротися з турками. Це можна трактувати як вияв слов’янської солідарності. Адже в той час низка слов’янських народів Балкан вели боротьбу з османами за свою незалежність. І серед них виділялися чорногорці.
Розгром Кирило-Мефодіївського братства на початку 1847 р. поклав край видавничим і науковим планам Куліша. Письменник зазнав репресій. Його заслали в Тулу, де він провів три роки (1847—1850). До смерті царя Миколи І у 1855 р. Куліш мав обмежені можливості видавати свої твори. Лише з приходом нового царя, Олександра ІІ, починається процес лібералізації режиму. Ось тоді, в 1857 р., письменник видав «Чорну раду». Українською мовою роман уперше побачив світ окремим виданням у Петербурзі[382]. Тоді ж твір був опублікований російською мовою двічі в Москві: як окремим виданням[383], так і в журналі «Русская беседа»[384]. Варто відзначити, що російський переклад був повніший: у ньому зустрічаються окремі фрази, речення, яких не було в українському тексті.
«Чорна рада» викликала чималий резонанс. На твір написали рецензії Михайло Максимович та Микола Костомаров. Перший, вказавши на певні історичні неточності, відзначив високу літературну вартість твору. Також на літературні якості роману звернув увагу Микола Костомаров, особливо на багату мову твору. Також, на думку цього історика, «Чорна рада» показує і могутність, і слабкість духовного життя українського народу [385]. В захопленні від роману був Тарас Шевченко, який писав у листі до Куліша від 4—5 грудня 1857 р.: «Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки, і особливе, спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував «Чорну раду» по нашому. Я її прочитав і в «Руській беседі», і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже розумний і сердечний епилог вийшов; тільки ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів»[386].
Друге українське видання твору побачило світ уже за кордоном Російської імперії, у Львові в 1890 р. з ініціативи народовської газети «Діло» в її літературному додатку «Бібліотека найзнаменитіших повістей»[387]. Твір відповідав козакофільським настроям, які в той час стали популярними серед українців Галичини. Їм не могли не імпонувати антипольські моменти твору — адже в той час галицькі українці знаходилися в стані жорсткої конфронтації з поляками. Іван Франко, незважаючи на доволі критичне ставлення до творчості Куліша, дав високу оцінку згадуваному твору «...“Чорна рада”, — писав він, — лишається досі все-таки найліпшою історичною повістю в нашій літературі...»[388] Цінував «Чорну раду» також Михайло Драгоманов, який у кінці ХІХ ст. став одним із найбільших авторитетів серед української національно орієнтованої інтелігенції. Він вважав, що твір ґрунтується на серйозному дослідженні джерел[389].
Вперше на українських землях, що входили до складу Російської імперії, роман «Чорна рада» українською мовою вийшов у Одесі. При цьому маємо два одеські видання — неілюстроване 1900 р. та ілюстроване (ілюстратором був Амвросій Ждаха) 1901 р. Видавцеві довелося пройти чимало цензурних перепон, наприклад, він змушений був вилучити деякий ілюстративний матеріал. До видання були причетні видатні діячі тогочасної української культури, у т. ч. й дружина покійного Куліша — Олександра Білозерська-Куліш (Ганна Барвінок). Одеське видання мало всеукраїнський резонанс. Водночас воно було свідченням того, що на півдні України, в т. зв. «Новоросії» чи «Новогреції», є українські культурні сили, котрі — так чи інакше — розглядали цей регіон як свій.