Щоправда, такі проросійські моменти в романі обумовлювалися не лише тодішньою лояльністю Куліша до імперської влади. Чималу роль у появі зазначених моментів зіграли джерела, якими користувався письменник. Зокрема, Літопис Грабянки, котрий, як зазначалося, широко використовувався при написанні «Чорної ради» і в якому простежуються помітні промосковські настрої.
По-третє, «Чорна рада» писалася тоді, коли в європейських літературах значною популярністю користувався романтизм. Загалом означений твір можна розглядати як романтичний — хоча в ньому є й елементи сентименталізму. Романтичним героєм варто вважати одного з головних персонажів твору Кирила Тура, який, на відміну від багатьох інших дійових осіб роману, що мали історичних прототипів, такого прототипу не мав. Є в «Чорній раді» й елементи романтичного містицизму. Зокрема, містичним транслятором вищої мудрості в творі постає кобзар — чоловік божий. Таке розуміння кобзаря загалом було притаманне для українських романтиків, наприклад, воно зустрічається в Тараса Шевченка.
Романтичні моменти «Чорної ради» міфологізують твір, роблять його «не зовсім реальним». Автор вдається не лише до домислів, а й до деяких спотворень історичних фактів. Наприклад, зображує Якима Сомка як молодика, котрий сватається до героїні роману Лесі. Хоча відомо, що Сомко на час Ніжинської чорної ради був старшим одруженим чоловіком. Але таке спотворення потрібне було Кулішеві, аби вибудувати романтичний сюжет про змагання за Лесю трьох чоловіків — Сомка, Петра Шраменка й Кирила Тура.
Через те не варто сприймати «Чорну раду» як точне відображенні історичних реалій. Це, радше, твір, що передає не стільки фактаж, як дух історії. Тут ніби він зближається з гоголівським «Тарасом Бульбою».
«Чорна рада» — це своєрідна енциклопедія козацтва, подана в художньо-літературній формі. Є там чимало й незауважених моментів. Наприклад, чомусь не звертається увага на те, що один із головних героїв роману, Петро Шраменко, є... напівтурком. Його батько, який пізніше став паволоцьким полковником Шрамом, довгий час сидів «зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню»[392]. Ця скупа фраза багато про що говорить. Подібні речі Куліш сприймав як звичне явище. Отже, козаки, відірвавшись від традиційного селянського чи міщанського соціуму, одружувалися з чужоземками. Останніми нерідко були дівчата тюркського походження (татарки, туркені і т. д.), які потрапляли в полон. У принципі, козаків можна зрозуміти. У дикому степу знайти жінку було непросто. Тому й вони вимушені були брати за жінок дівчат-полонянок. У традиційних спільнотах такі речі не віталися. Тут шлюбні стратегії, як правило, визначалися заможністю та родовитістю. А про яку заможність чи родовитість бранки можна було вести мову! Хоча в тюркських спільнотах (у кримських татар, турків) одруження з полонянками було відносно поширеним явищем. І тут козаки ніби зближалися з тюркськими народами.
Цікаве й глибоке міркування щодо козацтва, власне його походження, зустрічаємо в одному із місць «Чорної ради», де старий запорожець Пугач звертається до своїх побратимів. Він у романі постає як мудрий хранитель козацьких традицій. У цьому зверненні, зокрема, є такі слова: «Ніхто не скаже, коли почалося козацьке лицарство. Почалося воно ще за оних славних предків наших варягів, що морем і полем слави усього світу добули»[393]. Тут представлена теорія походження козацтва, яку так ніхто й не розробляв, у т. ч. Куліш. Умовно її можна назвати варязькою. Відповідно до цієї теорії, предками козаків є давні варяги, котрі собі «добували слави» як на морі, так і на суші. Щось подібне роблять і українські козаки. На відміну від козаків татарських, що кочують у степах, козаки-українці, як і варяги, воюють на човнах-чайках. Варязька теорія аж ніяк не видається фантастичною. Вона принаймні пояснює морські походи козаків. Традиція таких походів мала поширення з часів Київської Русі саме у варязькому середовищі. А потім, відповідно, перейшла до козаків. Як це відбулося — простежити складно. Але ж не могла така традиція виникнути на порожньому місці. Цікаво, що українські автори у 20-х рр. XVII ст. писали про козаків як нащадків славних воїнів Київської Русі. Правда, такий погляд не отримав розвитку ні в українській літературі, ні загалом у літературі про українське козацтво.
Звертає Куліш увагу й на поліетнічність українського козацтва, зокрема Запорізької Січі: туди «сходились бурлаки з усього світу: прийде турок — і турка приймають; прийде німець — і німець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: «Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християнську»[394].