Однак для нас цікавим є не ці моменти, а те, як Куліш зображує в «Чорній раді» козацьку революцію. Звісно, він не вживає такого терміну. Але оповідає про події, які характеризували цей процес, і дає свої оцінки. Щоправда, останні не є однозначними.
На перший погляд, письменник схвально говорить про повстання під проводом Богдана Хмельницького. Ось одне з місць у творі: «...піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії косистенти-ротмістри з своїми жовнірами, да й наші перевертні-недоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб погасити теє полом’я! Як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварі, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини — немощних батьків і матірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже «розлилась козацька слава по всій Україні...»[395]. Ця цитата цілком у дусі козацьких літописців, зокрема Григорія Грабянки й Самійла Величка. Хмельницький для Куліша, безперечно, герой, а діяння цього гетьмана і його козаків подаються як позитивні.
Загалом Куліш вважав, що суспільство має бути структурованим, тому не сприймав ідеї соціальної рівності. Свідомо чи несвідомо він виявляв симпатії до можновладців, які зазнали гонінь і втрат під час козацької революції.
Але не все так просто. Куліш, на відміну від козацьких літописців, виявляє співчуття чи навіть виправдовує іншу сторону, яка зазнала кривд під час Хмельниччини. В одному місці роману полковник Шрам, герой однозначно позитивний, пригадуючи події козацької революції, міркує про себе: «І Єремі (тобто Яремі Вишневецькому. — П. К.) дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?»[396]. Це можна сприймати як виправдання князя Яреми Вишневецького. Останній, до речі, в українській літературі трактувався як запроданець, лютий ворог Богдана Хмельницького й України. Але для нього, так випливає з романної оповіді, Україна була дорогою. Адже тут були маєтності Вишневецького, які він мусив боронити.
Показовою є вигадана історія про дружину-княжну заможного полкового осаула Гвинтовки. Ось діалог з роману, де йдеться про цю княгиню:
«— Отеє буцімби за достаток його князем зовуть! — перебила Череваниха.— У його жінка — княгиня з Волині, ляшка. Як руйновали наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і самого прозвали князем.
— Князь Гвинтовка! — зареготавши, каже Черевань. — То були Вишневецькії та Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки... Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії княгині»[397].
У цих словах відчувається іронія щодо козацьких скоробагатьків типу Гвинтовки. Йому мало тих багатств, які він здобув під час козацької революції. Гвинтовці потрібна ще «князівська пиха», гонор. І це виглядає смішно. Не даремно з нього сміється Черевань, котрий загалом у романі постає як герой позитивний. На відміну від Гвинтовки — героя негативного. Автор же неодноразово демонструє критичне ставлення до цього персонажа.
Княгиня мусить служити Гвинтовці, виконувати всі його примхи. При цьому чоловік привселюдно знущається й насміхається над нею. Ось одна зі сцен роману, де йдеться про Гвинтовчину жінку-княгиню:
«— Ну, вже такої радості я й не сподівавсь! — каже Гвинтовка. — Настусю, Настусю-серденько! — крикне, обернувшись до будинку. — Вийди лиш подивись, які до нас гості завітали!
У дверях з будинку показалась господиня. Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані.
— Княгине моя, золото моє! — каже їй Гвинтовка. — Привітай же моїх гостей щирим словом і ласкою. От моя сестра з дочкою; от мій зять; а ось високоповажний пан Шрам із сином. Його всяк знає на Вкраїні і в Польщі.
Княгиня зійшла з рундука назустріч гостям, веселенько всміхаючись, тілько дивилась якось так жалібно, що аж чудно усім здалось. Зараз можна було догадатись, що в неї лежить на душі якесь тяжке, невсипуще горе.
Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жінку за руку і підвів до ридвана.