Почувши цей виклик, Дік знову підняв пояс, але Метчем так здригнувся і зіщулився, що Дік не наважився вдарити. Рука з поясом опустилася; він опинився в безглуздому становищі і не знав, що робити.
— Щоб тобі добра не було! — сказав він. — Коли в тебе такі безсилі руки, то пильніше слідкуй за тим, що меле твій язик. Але бити тебе я не можу.
Дік надів пояс.
— Бити тебе я не буду, — вів він далі, — але ніколи не прощу. Я тебе не знаю; ти ворог мого володаря; я віддав тобі коня, ти з'їв мій хліб і м'ясо, обізвав мене дерев'яною людиною, боягузом, хвальком. Ні, клянусь небом, терпець мені уривається! Велике діло бути безсилим, слово честі: ти можеш поводитись якнайгірше, і ніхто тебе не покарає, тобі дозволяється вкрасти у чоловіка зброю, коли вона йому вкрай потрібна, і цей чоловік не насмілиться забрати її в тебе, — адже ти такий безпорадний! Виходить, якщо хтось наміриться на тебе списом і крикне, що він безсилий, то треба дозволити йому проштрикнути себе? Ох, яка нісенітниця!
— І все ж таки ти не б'єш мене, — сказав Метчем.
— Дай мені спокій, — відповів Дік. — Я тобі ось що скажу. Ти погано вихований, мені здається, проте, в тобі є щось хороше, до того ж ти витяг мене з річки. О, я зовсім забув про це, я такий же невдячний, як і ти. Але, послухай, треба йти. Якщо ти хочеш потрапити в Холівуд сьогодні вночі або завтра вранці, то нам слід поспішати.
Незважаючи на те, що Дік знов був у звичайному для нього доброму гуморі, Метчем нічого йому не простив. Нелегко йому було забути те, як Дік грубо відняв у нього гачок, забути вбитого лісовика, а найбільше піднятий пояс.
— Дуже вдячний тобі, — сказав він, — але мені здається, добрий мастере Шелтон, що я й сам знайду дорогу. Ліс великий, прошу тебе, ти йди в один бік, а я піду в інший. Я перед тобою в боргу за обід і науку. Всього тобі найкращого!
— Хай буде так, як ти кажеш, — вигукнув Дік. — Йди до всіх чортів!..
І вони пішли в різні боки, заклопотані тільки своєю сваркою і зовсім не думаючи, куди йдуть. Та не встиг Дік пройти й десяти кроків, як Метчем гукнув його і побіг слідом.
— Діку, — сказав він, — негарно нам прощатися так холодно. Ось тобі моя рука, а разом з нею й серце. За все, що ти для мене зробив, за твою допомогу, я дякую тобі, і не з пристойності, а від душі. Усього тобі найкращого!
— Гаразд, хлопче, — відповів Дік, беручи простягнуту руку. — Хай тобі в усьому щастить. Тільки я дуже сумніваюсь, щоб тобі пощастило. Надто ти любиш сперечатися.
Вони вдруге розсталися, але на цей раз навпаки: Дік побіг слідом за Метчем.
— Візьми мій арбалет, — сказав він, — не можна йти беззбройному.
— Арбалет! — вигукнув Метчем. — Ні, добрий хлопчику, в мене невистачить сили натягнути тятиву, та й цілитись я не вмію.
Було вже зовсім поночі, і під деревами вони не могли побачити, який у кого вираз обличчя.
— Я трохи пройду з тобою, — сказав Дік. — Ніч темна. На стежці я б з радістю залишив тебе. В мене таке передчуття, що ти заблукаєш.
Не кажучи більше ні слова, він пішов уперед, і Метчем знову поплентався за ним. Темрява дедалі густішала. Лише на галявинах вони бачили небо, поцятковане маленькими зірками. Здалеку ще долинав шум, з яким відступала розгромлена армія ланкастерців, але з кожним кроком він слабшав.
Йшли вони мовчки і години через дві опинились на широкій порослій вереском галявині, В мерехтливому світлі зірок де-не-де на ній видно було зарості папороті й купки невисоких тисів, Вони зупинились і глянули один на одного.
— Ти стомився? — спитав Дік.
— Так стомився, — відповів Метчем, — що, здається, впав би на землю й не встав.
— Я чую дзюркотіння струмка, — промовив Дік. — Ходім туди, мені дуже хочеться пити.
Галявина поступово знижувалась. Пройшовши трохи, хлопці знайшли між вербами маленький дзюркотливий струмочок. Обидва кинулись на землю і, припавши губами до води, в якій віддзеркалювалися зірки, досхочу напились.
— Діку, — сказав Метчем, — я знесилів, я більше не можу.
— Я бачив якусь яму, коли ми спускались сюди, — промовив Дік. — Давай ляжемо в ній і поспимо.
— О, з великою радістю, — вигукнув Метчем. На дні ями був сухий пісок. Кущ ведмежини, що ріс на її краю, утворив ніби стріху, що закривала яму з одного боку. Хлопці лягли в ній і притиснулись один до одного, щоб зігрітися, зовсім забувши про сварку. Незабаром сон хмарою огорнув їх, і вони мирно заснули.
Розділ VII
ЛЮДИНА З ЗАКРИТИМ ОБЛИЧЧЯМ