Не встиг Дік закінчити, як на плече йому лягла чиясь важка рука. Це була рука Беннета Хетча, що непоміченим підійшов ззаду. Рухом великого пальця він показав своїй дружині, щоб вона йшла у своїх справах.
— Друже Діку, — сказав він, коли вони лишились самі, — ви що, з глузду з'їхали? Якщо ви не перестанете цікавитись деякими речами, то вам краще бути в солоному морі, ніж тут, в Танстольському замку. Ви питали мене, чіплялися до Картера, налякали своїми натяками блазня-священика. Будьте більш розсудливі. Зараз вас покличе сер Деніел. Зустріньте його з лагідним виразом обличчя. Він суворо допитуватиме вас. Думайте над тим, що будете йому казати.
— Хетч, — відповів Дік, — в усьому цьому я відчуваю, що чиєсь сумління не зовсім чисте.
— Якщо ви не будете розумнішим, то скоро відчуєте кров, — відповів Беннет. — Я вас попередив. Ось ідуть за вами.
Справді, до них наблизився слуга і покликав Діка до сера Деніела.
Розділ II
ДВІ КЛЯТВИ
Сер Деніел був у залі. Він сердито ходив перед каміном, чекаючи Діка. Крім нього, тут знаходився тільки сер Олівер, що тихенько сидів у кутку і, гортаючи требник, бубонів молитви.
— Ви мене кликали? — спитав молодий Шелтон.
— Так, кликав, — відповів рицар. — Що це за чутки дійшли до мене? Невже я був для тебе таким поганим опікуном, що ти перестав довіряти мені? Чи, може, ти вирішив перекинутись на бік моїх ворогів, тому що я зазнав поразки? Клянусь небом, твій батько такого б не зробив! Він був вірним другом і в біді, і в радості. А ти, Діку, здається, мій друг тільки тоді, коли мені щастить, а зараз шукаєш нагоди покинути своїх друзів.
— Пробачте, сер, але ви помиляєтесь, — твердо сказав Дік. — Я вдячний і відданий всім, кому треба. І перш ніж продовжувати розмову, мені хочеться подякувати вам і серу Оліверу. У вас на мене більші права, ніж у будь-кого іншого. Я був би собакою, якби забув про це.
— Говорити ти вмієш, — зауважив сер Деніел і, враз розлютившись, крикнув: — Вдячність і відданість — тільки слова, Діку Шелтоне! Але я зважаю на вчинки.
В цей загрозливий час, коли моє ім'я заплямоване, коли мої землі відібрано, коли ліси аж кишать людьми, які жадають моєї загибелі, що робить твоя вдячність, що робить твоя відданість? У мене лишилась жменька воїнів, а ти отруюєш їхні серця підступними нашіптуваннями. Хіба це вдячність і відданість? Мені не потрібна така вдячність! Чого ж ти хочеш? Говори, ми дамо тобі відповідь. Якщо ти маєш щось проти мене, то скажи про це відверто.
— Сер, — відповів Дік, — мій батько загинув, коли я був ще дитиною. До мене дійшли чутки, що з ним вчинили підло. До мене також дійшло, — я не хочу цього приховувати, — що ви теж замішані в його загибелі. Казати правду, я не можу почувати себе спокійним і допомагати вам доти, поки не дістану відповіді на свої сумніви.
Сер Деніел опустився на лаву. Спершись підборіддям на руки, він пильно глянув на Діка.
— І ти гадаєш, що я захотів би бути опікуном сина вбитої мною людини? — спитав він.
— Пробачте мені, коли відповідь моя буде трохи нечемна, — сказав Дік. — Ви ж самі добре знаєте, що опікунство — дуже вигідна справа. Хіба всі ці роки ви не користувались моїми прибутками і моїми людьми? Хіба не дістанете гроші за моє одруження? Не знаю, скільки ви за нього дістанете, та щось дістанете. Ще раз пробачте мені, але якщо, припустимо, ви були здатні на таку підлість, як вбивство людини, користуючись її довір'ям, то тоді чому б не припустити, що ви здатні на ще більшу підлість?
— У твоєму віці я не був таким підозріливим, — суворо заперечив сер Деніел. — А сер Олівер, — додав він, — хіба міг священик бути замішаний у такій справі?
— Собака біжить туди, сер Деніел, — відповів Дік, — куди наказує хазяїн. Добре відомо, що цей священик просто знаряддя у ваших руках. Я говорю відверто, зараз не час для чемностей, і хочу, щоб мені відповідали так само відверто. А ви нічого не відповідаєте. Ви лише питаєте. Попереджаю, сер Деніел, що в такий спосіб ви тільки збільшуєте мої сумніви, а не розвіюєте.
— Я дам тобі одверту відповідь, мастере Річарде, — сказав рицар. — Нечесно було б робити вигляд, що ти не розгнівав мене. Але навіть у гніві я хочу бути справедливим. Прийди до мене з такими словами, коли виростеш і будеш зрілим мужем, коли я вже не буду твоїм опікуном. Прийди до мене, і я дам тобі відповідь, на яку ти заслуговуєш, — кулаком в обличчя. До того часу в тебе два виходи: або мовчки проковтнути цю образу і захищати людину, яка годувала і захищала тебе, коли ти був маленьким, або — двері відчинені, в лісах мої вороги — йди до них.