Запал, з яким були сказані ці слова, погляд, яким він супроводжувався, — все це похитнуло впевненість Діка. Однак він помітив, що не дістав відповіді.
— Нічого я так не хочу, як щиро вірити вам, сер Деніел, — відповів він. — Переконайте мене, що ви не винні у вбивстві мого батька.
— Задовольнить тебе моє слово честі, Діку? — спитав рицар.
— Задовольнить, — відповів хлопець.
— Даю тобі слово честі, клянусь вічним блаженством своєї душі і відповіддю, яку мені доведеться дати на небі за свої вчинки, що я не винний у смерті твого батька.
Він простягнув руку, і Дік гаряче потис її. Ніхто з них не помітив, з яким жахом і каяттям підвівся з лави священик при цій урочистій і брехливій клятві.
— Ах, — вигукнув Дік, — хай ваша великодушність допоможе вам простити мене! Треба бути справжнім негідником, щоб не вірити вам. Я більше ніколи не буду сумніватися щодо вас.
— Прощаю тобі, Діку, — відповів сер Деніел. — Ти ще не знаєш, який брехливий світ.
— Мені тим більше соромно за свою поведінку, — додав Дік, — що мерзотники звинувачували не стільки вас, скільки сера Олівера.
При цих словах Дік обернувся до священика і на півслові урвав свою мову. Цей високий, рум'яний, огрядний, пихатий чоловік перестав володіти собою. Рум'янець його зник, руки безсило повисли вздовж тіла, губи шепотіли молитви. Як тільки Дік глянув на нього, він скрикнув, наче поранений звір, і затулив обличчя руками.
Сер Деніел підскочив до священика і люто схопив його за плече. Тієї ж митті підозра Діка прокинулась знов.
— Хай сер Олівер теж дасть клятву, — сказав він. — Саме його звинувачують у вбивстві.
Сер Олівер мовчки замахав руками.
— Ви повинні дати клятву! — закричав сер Деніел, скаженіючи від люті. — Ось на цій книзі повинні дати клятву, — вів він далі, піднімаючи требник, що впав на підлогу. — Що? Ви змушуєте мене сумніватися в вас? Кляніться! Наказую вам, кляніться!
Але священик все ще не був здатний вимовити ані слова. Він однаково боявся і сера Деніела і брехливої клятви, його душив жах.
В цю мить дзенькнула кольорова шибка високого вікна, в залу влетіла чорна стріла і увіткнулась у стіл.
Сер Олівер голосно скрикнув і впав непритомний на застелену очеретом підлогу. Рицар разом з Діком кинулися на двір, а звідти по гвинтових сходах на вежу. Вартові були на місцях. В небі спокійно сяяло сонце, освітлюючи зелені луги з розкиданими де-не-де деревами і порослі лісом горби, що оточували замок. Навколо замку не було жодної живої душі.
— Звідки прилетіла стріла? — спитав рицар.
— Он з тієї купи дерев, — відповів вартовий. Рицар постояв трохи, про щось міркуючи. Потім обернувся до Діка.
— Діку, — сказав він, — приглянь за цими людьми, я доручаю їх тобі. Щодо священика, то він або спростує обвинувачення, що тяжіє над ним, або я дізнаюсь, чому він не хоче цього зробити. Я майже починаю поділяти твої підозри. Він дасть клятву, запевняю тебе, а коли не дасть, то ми доведемо його вину.
Дік відповів досить стримано, і рицар, пронизливо глянувши на нього, квапливо вернувся в зал. Перш за все він оглянув стрілу. Такої стріли він ще ніколи не бачив. Чорний колір сповнив його страхом. Вертячи її в руках, він помітив, що на ній щось написано, — всього кілька слів: «Тому, хто сидить у норі».
— Отже вони знають, що я дома, — промовив сер Деніел. — Та ніякий собака не вижене мене звідси!
Сер Олівер опритомнів і через силу підвівся.
— Леле, сер Деніел! — простогнав він. — Ви дали жахливу клятву. Тепер ви прокляті на віки вічні.
— Твоя правда, бовдуре, я дав погану клятву, — сказав рицар, — але ти даси ще гіршу. Ти поклянешся святим хрестом Холівуда. Приготуй потрібні слова. Ти поклянешся сьогодні ввечері.
— Хай просвітлить Бог ваш розум! — відповів священик. — Хай відверне він ваше серце від такого зла.
— Послухайте, мій добрий отче, — сказав сер Деніел, — якщо вам заважає благочестя, то нічого мені з вами розмовляти. Скажу тільки, що пізно ви про нього згадали. Проте, коли у вас залишилось хоч трошки розуму, слухайте мене. Цей хлопець починає дратувати мене, мов оса. Він мені потрібний, бо я хочу продати його шлюб. Але, кажу вам одверто, коли він буде й далі набридати мені, то відправлю його до батька. Зараз я віддам наказ перевести його в кімнату над каплицею. Якщо ви зможете поклястися в своїй невинності переконливими словами і з впевненим виразом обличчя — все буде добре. Хлопець трохи заспокоїться, і я пощажу його. Якщо ж ви будете затинатися, бліднути або плутатись під час клятви, він вам не повірить. І тоді, клянусь небом, він помре. Подумайте про це.