І він мовчки взяв Метчема за руку.
— А знаєш що, — продовжував Дік. — Тут десь недалеко кімната, через вікно якої спустився гонець; вірьовка, очевидно, ще там. Це все ж якась надія.
— Тсс! — прошепотів Метчем.
Обидва прислухалися. На мить під ними почувся якийсь звук і затих. Потім знову почувся.
— Хтось ходить у кімнаті під нами, — прошепотів Метчем.
— Ні, під нами немає кімнати, — відповів Дік. — Під нами каплиця. Це мій вбивця йде потайним ходом. Ну що ж, хай прийде, я розправлюсь з ним!
І він зціпив зуби.
— Погаси світло, — сказав Метчем, — може, він якось викаже себе.
Хлопці погасили обидві лампи і причаїлись. Кроки внизу були дуже обережними, проте Дік і Метчем виразно їх чули. Кілька разів вони наближались, а потім віддалялись. Нарешті у замку заскрипів ключ і знову настала мертва тиша.
Через деякий час знову почулися кроки, і раптом крізь щілину в підлозі в протилежному кутку кімнати проникла смужка світла. Щілина ставала все ширшою, хтось розчиняв потайний люк і смужка стала ширшою. Хлопці побачили дужу руку, що штовхала люк вгору. Дік підвів арбалет і чекав, коли з'явиться голова.
Але тут сталося щось несподіване. Десь у найвіддаленішому кінці замку почулися крики. Спочатку кричав один голос, потім до нього приєдналися ще кілька голосів. Вони повторювали якесь ім'я. Крики, очевидно, занепокоїли вбивцю, бо люк тихенько опустився на своє місце. Під підлогою знову почулися поквапливі кроки і десь завмерли.
Тепер хлопці мали деякий час, щоб знайти вихід, Дік перевів подих і тільки тут прислухався до метушні, що перешкодила нападові. Крики не затихали, а навпаки ставали все голоснішими. По всьому замку бігали люди, грюкали двері, і, заглушаючи весь цей шум, сер Деніел громовим голосом кликав Джоанну.
— Джоанна! — повторив Дік, — Хто б це міг бути? Ніякої Джоанни в замку немає й не було. Що це значить?
Метчем мовчав. Здавалось, він глибоко поринув у свої думки. В кімнату проникало тільки тьмяне світло зірок, і в тому кутку, де сиділи хлопці, було зовсім темно.
— Джоне, — сказав Дік, — ти десь був цілий день. Чи не бачив ти цієї Джоанни?
— Ні, — відповів Метчем, — не бачив.
— І нічого про неї не чув? — розпитував далі Дік.
Кроки людей, що шукали Джоанну, наблизились до кімнати, де були Дік і Метчем. Сер Деніел все ще в дворі кликав громовим голосом Джоанну.
— Ти чув про неї? — повторив Дік.
— Чув, — відповів Метчем.
— Як тремтить твій голос. Що тебе так непокоїть? — спитав Дік. — Нам дуже пощастило, що вони шукають цю Джоанну. Вони поки що забули про нас.
— Діку! — скрикнув Метчем. — Я загинув! Ми обидва загинули! Тікаймо, коли ще є час. Вони не заспокояться, доки не знайдуть мене. Ні! Пусти мене до них одну! Коли вони схоплять мене, ти зможеш втекти. Пусти мене, Діку! Добрий Діку, пусти мене!
Вона вже схопилась за засув, коли Дік, нарешті, все зрозумів.
— Клянусь небом! — вигукнув він. — Ти не Джон, ти Джоанна Седлі! Ти та дівчина, що не хотіла одружитися зі мною.
Дівчина зупинилась і мовчала. Дік, помовчавши, нарешті заговорив.
— Джоанно, — сказав він, — ти врятувала мені життя, а я врятував тобі; ми бачили кров, ми були друзями, були й ворогами, я навіть хотів відшмагати тебе ременем і весь цей час думав, що ти хлопець. Тепер мені загрожує смерть, і перед смертю я хочу сказати, що ти найкраща й найхоробріша дівчина на світі, і якщо я залишусь живим, то з радістю одружуся з тобою. Житиму я чи помру — я люблю тебе!
Вона нічого не відповіла.
— Ну скажи що-небудь, Джоне, — попросив Дік. — Будь хорошою дівчиною і скажи, що ти любиш мене!
— Хіба я була б тут, якби не любила тебе! — вигукнула Джоанна.
— Якщо ми врятуємось, — вів далі Дік, — ми одружимось, якщо ж нам доведеться вмерти, ми вмремо. Але скажи, як ти знайшла мою кімнату?
— Я спитала в пані Хетч, — відповіла вона.
— Їй можна довіряти, — зауважив він. — Вона не викаже тебе. Ми ще маємо час.
Саме в цю мить, наче всупереч йому, в коридорі почулися кроки і хтось застукав кулаком у двері.
— Вона тут! — закричав голос. — Відчиніть, мастере Діку, відчиніть!
Дік мовчав і не ворушився.
— Все пропало, — сказала дівчина і обняла Діка. Один за одним до дверей підбігали люди. Нарешті прийшов сам сер Деніел, і враз усі замовкли.
— Діку, — закричав рицар, — не будь дурнем. Від такого галасу прокинулось би навіть сім сплячих красунь. Відчини двері!