Ще деякий час стріли летіли навздогін йому, потім їх не стало. Коли нарешті, він зупинився і глянув назад, то побачив, що він уже далеко від Танстольського замку, хоч йому й було видно вогні смолоскипів, щр рухалися вздовж стін.
Дік сперся на стовбур дерева; кров і вода стікали з нього. Він був поранений, побитий і самотній. І все ж він врятувався. Він не докоряв собі за те, що Джоанна лишилась в руках сера Деніела; він був не в силі перешкодити цьому. Він не дуже боявся за долю дівчини. Сер Деніел жорстокий, але він не насмілиться бути жорстоким до шляхетної дівчини, в якої є оборонці, здатні зажадати в нього відповіді за його вчинки. Напевно, він поквапиться одружити її з яким-небудь своїм другом.
«Ну, — подумав Дік, — до того часу я ще знайду засоби віддячити зраднику, Тепер, клянусь небом, мені немає за що бути вдячним йому, і я вільний перед ним від будь-яких зобов'язань. Тепер, коли оголошено війну, я маю можливість помститися йому».
Тимчасом він був у незавидному становищі. Він пройшов ще трошки лісом, але рани його боліли, думки плутались, навколо було темно, густі кущі заважали йти, і йому довелось опуститись на землю й спертись на дерево.
Коли Дік прокинувся від сну, схожого на непритомність, вже починало світати. Свіжий ранковий вітерець шелестів листям. Дивлячись просто перед себе, ще не зовсім прокинувшись, Дік побачив, що кроків за сто від цього серед гілля гойдається якась темна пляма. Ставало дедалі світліше; свідомість Діка прояснилася, і, нарешті він зрозумів, що це людина, повішена на гілляці високого дуба. Голова повішеного схилилась на груди, кожний подув вітру крутив його тіло, а ноги й руки смикались, наче в іграшки.
Дік через силу звівся на ноги і, похитуючись, хапаючись за дерева, підійшов до повішеного.
Сук був приблизно футів за сто від землі, і Дік не міг дістати навіть до чобіт нещасного, так високо він був повішений своїми катами. До того ж його обличчя було закрито капелюхом, і Дік ніяк не міг побачити, хто він.
Дік подивився навколо себе і побачив, що другий кінець вірьовки прив'язано до куща глоду, який ріс під дубом. Кинджалом — єдиною зброєю, що залишилась в нього, — молодий Шелтон перерізав вірьовку, і тіло з глухим стуком упало на землю.
Він зняв капелюх з обличчя трупа. Це був Трогмортон, гонець сера Деніела. Він недалеко від'їхав від замку. З-під куртки в нього стирчав якийсь папір, хлопці з «Чорної стріли», очевидно, не помітили його. Витягши цей папір, Дік побачив, що то був лист сера Деніела до лорда Венслідейла.
«Якщо стануться якісь зміни, — подумав Дік, — то в мене буде чим присоромити сера Деніела, можливо, навіть, що цим листом я приведу його на шибеницю».
І він поклав лист за пазуху, прочитав над мертвим молитву і побрів далі через ліс.
Хлопець відчував у всьому тілі страшенну втому і кволість, у вухах в нього дзвеніло, ноги підгиналися, свідомість раз у раз покидала його, бо він втратив дуже багато крові. Він багато разів збивався з дороги, але кінець кінцем вийшов на стежку недалеко від села Танстол.
Грубий голос наказав йому зупинитися.
— Зупинитися? — повторив Дік. — Клянусь небом, у мене вже немає сил навіть стояти.
І він впав долілиць на дорогу.
З густих кущів вийшли два чоловіки, обидва в зелених куртках лісовиків, і з довгими луками в руках, з колчанами й короткими мечами.
— Дивись, Лоулесе, — сказав наймолодший з них, — та це ж молодий Шелтон.
— Ну й зрадіє ж Джон-Месник, — промовив другий. — Глянь, Гріншіве, — він з кимсь бився. Ось рана на голові, з неї витекло чимало унцій крові.
— А ось дірка в плечі, — додав Гріншів. — Добряче ж його подряпали. Як ти гадаєш, хто це зробив? Якщо хтось з наших, то йому слід уже молитися Богу: Елліс нагородить його короткою сповіддю й довгою вірьовкою.
— Піднімай це цуценя, — сказав Лоулес, — клади його мені на спину.
Взявши Діка на спину і тримаючи його за руки, колишній монах додав:
— Лишайся вартувати, брате Гріншіве. Я сам донесу його.
Гріншів повернувся в засідку біля дороги, а Лоулес, насвистуючи щось, почав неквапливо спускатися з горба, несучи на спині Діка. Сонце вже зійшло, коли він вийшов з ним на узлісся і побачив на протилежному горбі село Танстол, розкидане по схилу. Все здавалось спокійним, але біля мосту обабіч дороги лежали лучники, їх було чоловік з десять. Побачивши Лоулеса з його ношею, вони заметушились, і, як справжні хоробрі вартові, наклали стріли на тятиви.
— Хто йде? — крикнув їх командир.
— Уїлл Лоулес, клянусь розп'яттям! Ти знаєш мене, як свої п'ять пальців, — зневажливо відповів волоцюга.