Дуже вражений Дік знову спустився на верхній щабель драбини. Він ще ніколи не думав про свою кохану, як про якусь прекрасну благородну істоту; раптом він відчув невпевненість в тому, чи зможе вона його кохати. Але він не мав часу роздумувати. Зовсім поруч з ним хтось тихо промовив:
— Тсс!
Дік поспішив злізти з драбини.
— Хто тут? — прошепотів він.
— Це я, Гріншів, — почувся у відповідь тихий шепіт.
— Що тобі тут потрібно? — запитав Дік.
— За будинком стежать, мастере Шелтон, — відповів Гріншів. — Виявляється, що не тільки ми вартуємо тут; лежачи на стіні, я помітив якихось людей, що блукали в темряві, і чув, як вони пересвистувались.
— Нічого не розумію, — сказав Дік. — Але це досить дивно. Може, це люди сера Деніела?
— Ні, сер, це не його люди, — відповів Гріншів. — Якщо мене не обдурюють мої очі, я бачив у кожного з них на капелюсі білий значок з якимись темними смугами.
— Білий з темними смугами? — перепитав Дік. — Клянусь, не знаю я такого значка. В наших місцях таких значків немає. Але, якщо так, то давай виберемося потихеньку з цього саду, бо тут ми не зможемо захищатися. В будинку, безсумнівно, є люди сера Деніела, а я не маю ніякого бажання потрапити між двох вогнів. Подай сюди драбину; її треба віднести туди, де я взяв.
Вони занесли драбину в конюшню і навпомацки добрались до того місця, де перелізли через стіну.
Кеппер лежав на стіні, там, де раніше лежав Грінщів; він подав руку і витягнув на стіну спочатку одного, а потім другого.
З великою обережністю вони мовчки сплигнули з стіни і не насмілювались порушити мовчанку, аж поки не дійшли до чагарників дроку.
— А тепер, Джоне Кеппер, — сказав Дік, — мчи з усіх сил до Шорбі. Приведи сюди негайно всіх, кого зможеш знайти. Зустрінемося тут. Стривай! Люди, мабуть, розбрелися, і доки ти їх збереш, настане світанок. Тоді краще ми зустрінемось десь в іншому місці, ближче до міста. Ми з Гріншівом залишимося тут стежити за будинком. Поспішай, Джоне Кеппер, і хай допоможуть тобі всі святі! А ми, Гріншіве, — продовжував він, коли Кеппер зник, — давай обійдемо навколо саду. Я хочу подивитись, обдурили тебе твої очі чи ні.
Тримаючись далі від стіни і використовуючи кожний горбик і кожну ямку, вони обійшли сад з двох боків, нікого не помітивши. Третій бік стіни йшов вздовж берега моря, і, щоб близько не підходити до стіни, їм доводилось йти по піску берегом. Хоч приплив ще тільки розпочинався, але прибій був дуже сильний, з кожною хвилею широка смуга піни і води все далі затоплювала рівний берег; Діку і Гріншіву довелося йти по кісточки, а то й до колін в солоній і холодній воді Німецького моря. Раптом на фоні порівняно білої садової стіни з'явилась постать людини, схожа на тінь (такі тіні китайці малюють на фарфорових чашках). Вона подавала обома руками якісь знаки. Враз постать впала на землю, а трохи далі від неї підвелась інша і повторила ті ж самі знаки. Так, наче безмовний пароль, ці знаки обійшли навколо всього обложеного саду.
— Добре вони охороняють, — прошепотів Дік.
— Треба вертатись на сушу, добрий мастере, — сказав Гріншів у відповідь. — Ми стоїмо тут на відкритому місці, погляньте: коли налітають на берег великі хвилі, їм зовсім легко помітити нас на фоні білої піни.
— Ти маєш рацію, — сказав Дік. — Швидше на сушу.
Розділ II
СУТИЧКА В ТЕМРЯВІ
Наскрізь промоклі й закляклі від холоду Дік і Гріншів повернулися в зарості дроку.
— Молю Бога, щоб Кеппер біг якнайшвидше! — сказав Дік. — Я поставлю свічку пресвятій Марії Шорбській, якщо він повернеться не пізніше як за годину.
— А чому ви так поспішаєте, мастере Діку? — запитав Гріншів.
— Як же мені не поспішати, любий друже, — відповів Дік. В цьому будинку живе моя дівчина, яку я люблю; а хто ці люди, що таємно підстерігають її вночі? Напевно, вороги.
Ну, якщо Джон повернеться, ми всиплемо їм перцю, — сказав Гріншів. — Їх тут не більше сорока чоловік — про це можна судити з відстані, на якій стоять один від одного вартові — і вони стоять так далеко один від одного, що наш загін в двадцять чоловік розжене їх, як горобців. А до того ж, мастере Діку, якщо ваша дама вже перебуває в руках сера Деніела, то я думаю, що їй гірше не буде, коли вона потрапить від нього в інші руки. Цікаво, хто ж це за нею полює?
— Я підозрюю лорда Шорбі, — відповів Дік. — Коли з'явилась ці люди?
— Вони прибули, мастере Діку, тільки ви перелізли через стіну, — сказав Гріншів. — Я й хвилини не пролежав на стіні, як раптом помітив першого з тих, що прибули; він обережно повз уздовж стіни.