Велетень продовжував насідати, і Дік відступав перед ним, вичікуючи нагоди, щоб нанести відповідний удар. Раптом лезо величезного меча блиснуло над ним і опустилось; Дік відскочив убік і плигнув уперед, навмання завдаючи ударів своєю алебардою. Пролунав гучний рев, і, перш ніж поранений встиг підняти свій страшний меч, Дік двічі завдав йому ударів алебардою і звалив велетня на землю.
Тепер у Діка залишався тільки один супротивник, з яким він міг битися на рівних умовах. Вони були майже однакові на зріст, і, хоч переслідувач, озброєний мечем і кинджалом, якими він майстерно відбивав удари алебарди, і мав деяку перевагу в зброї, Дік був значно спритніший від нього. Спочатку ні той, ні той не могли домогтися переваги; але старший з супротивників був більш досвідчений і, користуючись запалом молодого, вів його туди, куди хотів. Раптом Дік помітив, що вони пройшли вже весь берег і зараз б'ються по коліна у воді серед хвиль розбурханого моря. Тут вся його спритність була даремна. Дік зрозумів, що зараз перевага на боці ворога і той може зробити з ним все, що захоче; а до того ж він був тепер далеко від своїх людей і бачив, що цей страшний і досвідчений супротивник намагався примусити його відступати далі й далі в море.
Дік зціпив зуби. Він вирішив якнайшвидше закінчити цю боротьбу; і коли хвиля відкотилася, оголивши на якусь мить дно, він кинувся вперед, вибив алебардою меч з рук ворога і вчепився йому в горло. Той рухнув навзнаки, і Дік впав на нього зверху; стрімка хвиля покрила переможеного водою.
Поки той лежав під водою, Дік вихопив у нього з рук кинджал і піднявся, пишаючись своєю перемогою.
— Здавайтесь! — сказав він. — Я дарую вам життя.
— Я здаюсь вам, — відповів той, зводячись на коліна. — Ви б'єтесь, як і всі молоді люди, невміло й необдумано; але клянусь святими, ви б'єтесь хоробро.
Дік вийшов на берег. Нічний бій все ще продовжувався, і все ще не можна було сказати, на чиєму боці буде перемога; в шумі прибою було чути, як сталь з дзвоном вдаряється об сталь, як стогнуть поранені.
— Відведіть мене до вашого командира, юначе, — сказав рицар. — Час кінчати цю різню.
— Сер, — відповів Дік, — ці хоробрі молодці мають тільки одного командира, і нещасний джентльмен, що зараз розмовляє з вами, і є командир.
— Тоді покличте своїх псів, а я накажу своїм слугам зупинитися.
В голосі і поводженні його недавнього супротивника відчувалося стільки благородства, що Дік зразу ж перестав боятися можливої зради.
— Киньте зброю, молодці! — крикнув незнайомий рицар. — Я здався, і мені обіцяли життя.
Незнайомець сказав ці слова таким владним голосом, що шум і безладдя припинилися майже зразу.
— Лоулесе! — крикнув Дік. — Ти живий?
— Як і завжди, — крикнув Лоулес у відповідь, — цілий і неушкоджений.
— Засвіти ліхтар, — наказав Дік.
— Хіба тут немає сера Деніела? — запитав рицар.
— Сера Деніела? — перепитав Дік. — Клянусь розп'яттям, я б не хотів, щоб він був тут. Якби він був тут, мені б не зносити моєї голови.
— Вам не зносити голови, прекрасний сер? — запитав рицар. — Як? Хіба ви не прихильник сера Деніела? Клянусь, я нічогісінько не розумію. Чому ж в такому разі ви напали на мене? Навіщо ж нам тоді було сваритися, мій юний і такий запальний друже? З якою метою? І, щоб усе, нарешті, стало ясним, назвіть мені ім'я того шановного джентльмена, якому я здався.
Але перш ніж Дік устиг відповісти, в темряві зовсім поруч з ними пролунав чийсь голос. Дік помітив, що у новоприбулого на капелюсі білий з чорними смужками значок і що він звертався до переможеного рицаря з особливою пошаною.
— Мілорде, — сказав він, — якщо ці джентльмени — вороги сера Деніела, то справді, дуже жаль, що ми вступили з ними в бій; але буде в десять разів гірше і для нас і для них, коли ми будемо гаятися тут. Сторожа в будинку — якщо вона не мертва і не глуха — безсумнівно, чула, як ми вбивали один одного в цій сутичці, і, напевно, дасть знати про це в місто. Коли ми негайно ж не підемо звідси, нам з вами доведеться битися з новим ворогом.
— Хокслі має рацію, — сказав лорд. — Як ви думаєте, сер? Куди ми повинні зараз іти?
— О ні, мілорде, — сказав Дік. — Йдіть, куди хочете. Я починаю думати, що ми могли б стати друзями, і, якщо я розпочав наше знайомство не досить ввічливо, мені дуже не хотілося б, щоб воно так і продовжувалося. Давайте розстанемося, мілорде, потиснувши один одному руку, а в призначену вами годину і в призначеному вами місці зустрінемося знову і про все домовимось.