Відіткнули бочку; потерпілі корабельну аварію розсілись, заховавшись, хто як зміг, від снігу і бризок, і пустили за колом келих; вино зігріло їх і підбадьорило.
Дік тим часом вернувся до лорда Фоксхема, який ще нічого не знав і лежав, з страхом чекаючи кінця цієї пригоди. Вода в його каюті доходила майже до колін, а лампадка, що освітлювала його каюту, від сильного удару корабля розбилася і погасла, і він лежав у темряві.
— Мілорде, — сказав молодий Шелтон, — не бійтесь, святі змилостивились над нами. Хвилі викинули нас на мілину і, як тільки вода трохи почне спадати, ми зможемо пішки добратися до берега.
Минула майже година, перш ніж море відступило від «Доброї Надії», і люди змогли, нарешті, вирушити до берега, що неясно виднів перед ними через завісу лапатого снігу. На прибережному пагорбі збоку лежав, тісно збившись один коло одного, невеличкий загін людей, підозріло стежачи за рухами людей, що брели до берега.
— Їм слід було б підійти до нас і подати нам допомогу, — зауважив Дік.
— Що ж, коли вони не йдуть до нас, давайте підійдемо до них самі, — сказав Хокслі, — Чим швидше ми доберемось до привітного вогника й сухої постелі, тим краще для мого нещасного лорда.
Не встигли вони зробити й кілька кроків в напрямку пагорба, як люди, що лежали там, враз одночасно схопилися, і на потерпілих аварію полетіла злива добре націлених стріл.
— Назад! Назад! — закричав лорд. — Бога ради, будьте обережні! Не відповідайте їм!
— Звичайно, ми не можемо битися! — вигукнув Гріншів, витягуючи з шкіряної сумки стрілу. — Ми промокли наскрізь, втомилися як собаки, промерзли до кісток. Але заради любові до старої Англії поясніть мені, що примусило їх з такою жорстокістю обстріляти своїх нещасних земляків, які потрапили в біду?
— Вони прийняли нас за французьких піратів, — відповів лорд Фоксхем. — В ці неспокійні підлі часи ми не можемо захистити навіть власні береги, береги нашої Англії; наші старі вороги, яких ми ще недавно перемагали на морі і на суші, зараз приїжджають, коли їм заманеться, грабують, вбивають і плюндрують все. Це нещастя і ганьба для нашої бідної батьківщини.
Люди на пагорбі знову лягли, уважно стежачи аа пришельцями, які ледве ступали ногами, віддаляючись від берега між безлюдними піщаними дюнами в глиб країни. Майже милю вони йшли за ними вслід, готові при найменшій підозрі послати нову зливу стріл по втомлених і змучених втікачах. І тільки тоді, коли Дікові пощастило, нарешті, вивести людей на тверду велику дорогу і вишикувати їх у військовому порядку, пильні охоронці берегів Англії мовчки зникли за завісою снігу. Вони виконали все, що вважали своїм обов'язком: захистили свої власні домівки і ферми, свої власні сім'ї і свою худобу… Вони оберігали свої власні інтереси, і нікому з них навіть на думку не спало те, що «французи» рознесуть вогонь і кров по інших селах англійського королівства.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
РЯДЖЕНІ
Розділ І
ЛІГВО
Дік вийшов на велику дорогу недалеко від Холівуда за якихось дев'ять-десять миль від Шорбі на Тіллі. Впевнившись, що їх більше ніхто не переслідує, тут два загони розділились. Слуги лорда Фоксхема понесли свого пораненого хазяїна до великого абатства, де було спокійно та безпечно; а Дік, коли вони зникли за густою завісою снігу, лишився один з десятком волоцюг, — це було все, що вціліло від його загону добровольців.
В останній сутичці багатьох з них було поранено; всіх до одного розлютили невдачі й довгі блукання. Проте зараз вони були занадто голодні і дуже перемерзли, щоб відкрито збунтуватися, а тому тільки бурчали і кидали похмурі погляди на своїх ватажків. Дік випорожнив їм свій гаманець, не залишивши собі нічого, подякував їм за виявлену хоробрість, хоч в душі більш охоче вилаяв би їх за боягузтво, і, трохи пом'якшивши таким чином враження від останніх невдач, відіслав їх по одному, по два в Шорбі, в таверну «Козел і волинка». Собі ж в супутники під враженням того, що він бачив на борту «Доброї Надії», Дік вибрав Лоулеса. Сніг падав суцільною стіною, закриваючи все навколо сліпучою хмарою; вітер поступово стихав і нарешті ущух зовсім. Здавалося, що в цій мертвій тиші спав весь світ, закутавшись білосніжним покривалом, їм загрожувала небезпека збитися з дороги і загинути серед заметів снігу; і Лоулес, йдучи попереду свого супутника і витягуючи шию, як мисливський собака, що йде по сліду, вивчав кожне дерево і пильно вдивлявся в стежку, неначе він вів корабель по розбурханому морю.