Пройшовши лісом близько милі, вони підійшли до купки високих кривих дубів, коло яких сходились кілька доріг. Це місце неважко було впізнати навіть в таку негоду, і Лоулес був, очевидно, радий, що знайшов його.
— Тепер, мастере Річарде, — сказав він, — якщо ваша гордість дозволить вам бути гостем людини, яка не народилася джентльменом і яку навіть не можна назвати добрим християнином, я можу запропонувати вам келих вина і добрий вогонь, щоб підігріти мозок у ваших промерзлих кістках.
— Веди, Уїлле, — відповів Дік. — Келих вина і добрий вогонь? Та заради цього я згоден йти куди завгодно!
Лоулес, розгорнувши голі гілки, рішуче попрямував уперед, і скоро вони опинились коло глибокої западини, що нагадувала собою печеру; западина була вже на чверть занесена снігом. Над печерою ріс величезний бук з оголеним корінням; тут старий волоцюга, розсунувши кущі, що росли навколо, щез під землею.
Колись могутній ураган вирвав величезний бук разом з великим шматком дерну; під цим буком старий Лоулес і викопав собі лісове сховище. Коріння служило йому кроквами, покрівлею був дерен, стінами і підлогою була мати — сира земля. Тільки почорніла від вогню грубка в одному кутку і міцно обкована залізом велика дубова скриня в другому з першого погляду свідчили про те, що тут людське житло, а не лігво якогось звіра.
В печері було значно тепліше, ніж знадвору, хоч вхід до неї і долівка були засипані снігом; а коли Лоулес викресав вогонь і сухе гілля дроку спалахнуло і затріщало в грубці, в печері повеселішало і стало затишно, наче в справжній кімнаті.
Полегшено зітхнувши від задоволення, Лоулес витягнув свої широкі руки над вогнем і, здавалося, вдихав запах диму.
— Ось це і є кролина нора старого Лоулеса, — промовив він. — Молю Бога, щоб собаки не пронюхали про неї! Багато я бродив по світу з того часу, як мені сповнилось чотирнадцять років, коли я вперше втік з абатства, прихопивши з собою золотий ланцюг з ризниці і молитовник, які потім продав за чотири марки. Щоб врятувати свою грішну душу, я став пілігримом і побував в Англії, в Франції, в Бургундії і в Італії; побував я і на морі, а море — нікому не батьківщина. Але справжнє моє місце тут, мастере Шелтон. Тут моя батьківщина, — ось ця нора в землі. Чи йде дощ, чи бурхає вітер, чи це квітень, коли співають всі пташки і квіти падають на мою постелю, або зима, коли я сиджу на самоті з добрим кумом — вогнем і вільшанка-червоногрудка щебече в лісі, — тут моя церква і мій базар, моя дружина і моє дитя. Сюди я повертаюсь і тут, молю святих, я хотів би й померти.
— Тут теплий закуток, ти маєш рацію, — відповів Дік. — І затишний і добре схований.
— Це добре, що він так схований, — зауважив Лоулес, — бо моє серце не витримало б, якби його знайшли, мастере Шелтон. Ось тут, — додав він, риючи міцними пальцями піщану долівку, — тут мій винний льох, і ми зараз матимемо фляжку чудового міцного вина.
І справді, покопавши трохи, він витяг важкий шкіряний міх, розрахований приблизно на галон, і майже на три чверті наповнений п'янким запашним вином. Випивши по-дружньому за здоров'я один одного, вони підкинули у вогонь дров, і полум'я знову весело спалахнуло. Розімлілі Дік і Лоулес простяглиея на долівці, насолоджуючись благодатним теплом.
— Мастере Шелтон, — зауважив волоцюга, — останнім часом вас спіткали дві невдачі; скидається на те, що ви втратите й дівчину, — вірно я кажу?
— Вірно, — відповів Дік, кивнувши головою.
— А тепер, — вів далі Лоулес, — послухайте старого дурня, який побував майже всюди і майже все бачив. Ви виконуєте занадто багато чужих доручень, мастере Діку, Ви працюєте на Елліса, а він мріє тільки про смерть сера Деніела. Ви працюєте на лорда Фоксхема — а втім — хай збережуть його святі — він, безсумнівно, має добрі наміри. Трудіться на самого себе, добрий Діку. Йдіть до своєї дівчини. Залицяйтесь до неї, а то вона зовсім забуде про вас. Будьте напоготові і, коли трапиться нагода, стрибайте з нею в сідло.
— О Лоулесе, адже вона, безсумнівно, знаходиться в будинку сера Деніела, — відповів Дік.
— Ну, що ж, тоді ми туди й підемо зараз, — відповів волоцюга.
Дік здивовано поглянув на нього.
— Не дивуйтеся, якраз це я й мав на увазі, — сказав Лоулес. — А якщо ви не вірите моєму слову, гляньте сюди. — І волоцюга, знявши з шиї ключ, відімкнув дубову скриню. Покопавшись в ній, Лоулес вийняв звідти спочатку чернечу рясу, потім шматок вірьовки і, нарешті, величезні дерев'яні чотки, такі важкі, що ними можна було орудувати, як зброєю.