Два монахи — молодий і старий — прибули сюди пізно і зараз грілись біля вогню у кутку сарая. Їх зразу ж оточила строката юрба: фокусники, блазні й солдати. Трохи зігрівшись, старший з монахів розпочав з ними жваву розмову, яка пересипалась народними жартами і не раз переривалась таким гучним реготом, що юрба навколо збільшувалась з кожною хвилиною.
Його молодий товариш, в якому читач вже впізнав Діка Шелтона, сидів трохи осторонь, позаду старшого монаха і поступово відсувався все далі від нього. Він, звичайно, уважно прислухався до розмови, але мовчав; судячи з похмурого виразу його обличчя, він мало цікавився жартами товариша.
Нарешті його погляд, що весь час блукав по подвір'ю і стежив за всіма входами в будинок, впав на маленьку процесію, яка увійшла в головні ворота і навскіс перетинала подвір'я. Попереду йшли дві дами, закутані в пухнасті хутра, за ними дві покоївки і чотири кремезні воїни. Через якусь мить вони зникли в будинку. Дік, прослизнувши крізь юрбу гультяїв з сарая, кинувся вслід за ними. «Вища з цих двох, напевно, леді Бреклі, — подумав він, — а де леді Бреклі, там недалеко і Джоанна».
Біля дверей будинку чотири воїни зупинилися, і тепер обидві дами підіймалися полірованими дубовими сходами тільки в супроводі двох покоївок. Дік йшов за ними. Надворі вже смеркло, і в будинку було зовсім темно. На площадках сходів в залізних оправах горіли яскравим нерівним полум'ям смолоскипи; біля кожних дверей вздовж довгого коридора з гобеленами на стінах світилась лампа. Там, де двері були відчинені, Дік міг бачити завішані дорогоцінними килимами стіни і послані очеретом підлоги, що блищали в світлі камінів.
Вони проминули вже два поверхи; і на кожній площадці нижча на зріст і молодша з двох дам оглядалась, уважно придивляючись до монаха. А Дік ішов, опустивши очі і прибравши благочестивого вигляду, відповідно до свого одягу; він тільки раз поглянув на неї і не знав, що привернув до себе її увагу. На третьому поверсі вони розійшлися: молодша леді продовжувала йти нагору сама, а друга з двома покоївками пішла коридором направо.
Дік швидко наздогнав їх і, притиснувшись до стіни, витяг шию і почав слідкувати очима, куди підуть три жінки. Не обертаючись і не оглядаючись, вони продовжували йти вздовж коридора.
«Ну, тепер зовсім чудово, — подумав Дік. — Тільки б дізнатися, де кімната леді Бреклі. А втім, мені доведеться погано, якщо я не розшукаю для зв'язку з Джоанною пані Хетч».
Раптом йому на плече лягла чиясь рука; Дік підскочив з приглушеним криком і обернувся, щоб зчепитися з ворогом.
Але він зніяковів, побачивши, що ворог, якого він так грубо схопив, виявився маленькою юною леді, одягненою в хутра; Вона теж була дуже вражена і страшенно, перелякана? Вся вона тремтіла від жаху в руках Діка.
— Мадам, — сказав, Дік, відпускаючи її. — Прошу вас тисячу разів пробачити, але я не маю позаду очей і, клянусь небом, я не міг знати, що ви дівчина.
Дівчина все ще дивилась на нього, але вираз переляку на її обличчі поступово змінювався подивом, а подив підозрою. Дік, легко читаючи ці зміни на її обличчі, почав боятися за своє власне життя в цьому ворожому для нього будинку.
— Прекрасна дівчино, — сказав він з удаваною невимушеністю, — дозвольте поцілувати вашу руку в знак того, що ви пробачаєте мені мою грубість, і я піду звідси.
— Ви досить дивний монах, сер, — відповіла юна леді, сміливо і проникливо дивлячись йому в обличчя, — і тепер, коли мій перший подив минув, з кожного слова, сказаного вами, можна судити про те, що ви зовсім не монах. Що ви тут робите? Для чого вам потрібно було робити це святотатство, одягаючи чернечу рясу? Ви прийшли сюди з миром чи війною? І чому ви вистежуєте, мов злодій, леді Бреклі?
— Мадам, — відповів Дік, — в одному я можу запевнити вас: я не злодій. І навіть, якщо я прийшов сюди з війною, що в деякій мірі вірно, я не воюю з гарними дівчатами, тому благаю вас наслідувати мій приклад І дозволити мені піти звідси. А втім, чарівна пані, ви можете крикнути, якщо вам так забажається, крикніть тільки раз І розкажіть про те, що ви тут бачили й чули, і нещасний джентльмен, який стоїть зараз перед вами, буде мертвий. Але мені не хочеться вірити, що ви здатні на таку жорстокість, додав Дік і, ніжно взявши обома руками руку дівчини, з захопленням дивився на неї.
— Значить, ви шпигун… йоркіст? — запитала дівчина.
— Мадам, — відповів він, — я справді йоркіст і в деякому відношенні шпигун. Але те, що привело мене в цей будинок, те, що пробудить жаль і цікавість у вашому доброму серці, не має ніякого відношення ні до Йорка, ні до Ланкастера. Я повністю віддаю своє життя у ваші руки. Я закоханий, моє ім'я…