Але тут раптом молода леді затулила своєю рукою рот Діка, поглянула квапливо на всі боки, і, побачивши, що навколо нікого немає, потягла юнака сходами вгору.
— Мовчіть, — промовила вона, — і йдіть за мною. Говорити будете пізніше.
Спантеличеного до деякої міри Діка дівчина витягла сходами нагору, вони пробігли швидко коридором, і раптом вона штовхнула його в якусь кімнату, освітлену, як і багато інших кімнат, вогнем каміна.
— А тепер, — сказала молода леді, майже силоміць садовлячи його на стілець, — сидіть тут і чекайте моєї милості. Ваше життя і смерть в моїх руках, і я не завагаюсь скористатися своєю владою над вами. Розраховуйте самі на себе. Ви безжалісно викрутили мені руку. Він каже, нібито не знав, що я дівчина! А коли б знав, що я не дівчина, то почав би лякати мене своїм ременем, безсумнівно!
З цими словами вона випурхнула з кімнати, залишивши Діка з широко розкритим від здивування ротом, йому не вірилось, що все це не сниться йому, а відбувається насправді.
— Лякав би її ременем! — повторив він. — Лякав би її моїм ременем! — йому згадався вечір у лісі, перед його очима знову постав Метчем, що лежав, зіщулившись на землі, і чекав удару, згадав його благаючі очі.
В сусідній кімнаті почулася якась метушня. Схоже було на те, що там хтось ходив по кімнаті; потім майже поруч з Діком почулось глибоке зітхання, шарудіння спідниці і знову чиїсь кроки. Це нагадало Дікові про те, в якому він зараз небезпечному становищі. Він підвівся, прислухаючись, і раптом помітив, що килими на стіні заколихалися; хтось відчиняв двері. Раптом портьєри розсунулися і з лампою в руці в кімнату ввійшла Джоанна Седлі.
Вона була вбрана в дорогоцінні темні тканини м'яких відтінків, як і належало одягатись знатним дамам взимку. Волосся її було зібране у вузол і створювало щось подібне до корони. Джоанна, яка здавалась такою маленькою і незграбною в одязі Метчема, зараз була висока, як молода верба, і не йшла, а пливла по підлозі, немов нехтуючи такою нудною справою, як ходіння.
Навіть не здригнувшись, вона підняла лампу і поглянула на молодого монаха.
— Що ви тут робите, добрий брате? — спитала вона. — Ви, безсумнівно, не туди потрапили. Кого вам треба? — і вона поставила лампу на підставку.
— Джоанно, — сказав Дік, але голос зрадив йому. — Джоанно, — почав він знову. — Ти сказала, що любиш мене, і я був настільки дурний, що повірив цьому!
— Діку! вигукнула вона. — Діку!
І на здивування хлопця, ця вродлива висока молода леді зробила крок до нього, оббила руками його шию і обсипала гарячими поцілунками.
— О дурнику! — вигукнула вона. — О дорогий Діку! Якби ти тільки міг себе побачити. Ой леле! — додала вона, відступаючи. — Я все на тобі зіпсувала. Діку! Я стерла з тебе майже всю фарбу. Але не хвилюйся, це можна виправити. А ось чого не можна виправити, Діку, так це мого одруження з лордом Шорбі.
— Невже все вирішено? — запитав хлопець.
— Завтра перед обідом, Діку, в монастирській церкві, — відповіла Джоанна. — Завтра настане нещасливий кінець і для Джона Метчема і для Джоанни Седлі. Сльозами горю не зарадиш. О, якби допомогли сльози, я б виплакала собі очі. Скільки я молилася Богу, але небо глухе до моїх благань. І, любий Діку, добрий Діку, якщо ти силоміць не вирвеш мене з цього будинку, нам лишається тільки поцілуватися і розпрощатися навіки.
— О ні, — сказав Дік, — я не можу розпрощатися з тобою. Я ніколи не вимовлю цього слова. Не треба впадати в розпач. Поки існує життя, Джоанно, існує надія. Я все ж буду надіятись. О, клянусь небом і перемогою! Пам'ятаєш, коли ти була тільки ім'ям для мене, хіба я не пішов за тобою, хіба я не підняв добрих людей, хіба я не поставив на карту своє життя заради тебе? А тепер, коли я побачив тебе такою, як ти є — найпрекраснішою і найвеличнішою дівчиною в Англії — невже ти думаєш, що я відступлюсь від тебе? Якби навіть тут, передо мною, розкинулось глибоке море, я пішов би просто по його хвилях, якби мій шлях до тебе кишів левами, я б розігнав їх, як рудих мишей.
— Ах, — сказала вона сухо, — ти здіймаєш занадто багато галасу через якесь блакитне плаття!
— Ні, Джоанно, — заперечив Дік, — не тільки через плаття. Адже, люба дівчино, я бачив тебе переодягненою. А тепер я сам переодягнений. Скажи відверто, хіба я не здаюсь тобі смішним в цьому блюзнірському вбранні, хіба я не схожий на справжнього блазня?
— Ах, Діку, цей одяг тобі якраз личить! — відповіла вона, посміхаючись.