— Ви не поцікавилися, що то був за лист?
— Мені не спало й на думку, що в ньому може бути щось негоже. Я пообіцяв, і відтак ми розмовляли про інше. Листа Вєра дала мені, тільки коли ми приїхали в кінець вулиці на Вінічних горах. Сказала, що чекатиме мене тут. Я спокійно пішов до вілли пані Салачової.
— Вона прийняла вас?
— Спершу переказала через свою економку, що в неї гості, але я так довго твердив економці, що доконче мушу поговорити з пані Салачовою і що це зрештою забере небагато часу, що вона мене таки впустила. «Не гнівайтеся, що я була до вас нелюб'язна, — сказала пані Салачова, — але з хвилини на хвилину я чекаю своїх звичайних недільних гостей. Що вас привело до мене?» Я на це відповів, що мене попросили вручити їй листа. Пані Салачова прочитала його і відразу порвала. Була в поганому гуморі: «Скажіть тій особі, котра послала вас до мене, що це і є моя відповідь. Нічого від мене не одержить!» Потім підвелася, щоб провести мене, але, мабуть, пожалкувала, що суворо обійшлася зі мною, бо запросила посидіти з нею в альтанці. Ми кілька хвилин розмовляли про наші торішні зйомки, а тоді Салачова провела мене аж до воріт і по-дружньому попрощалась.
— І ви повернулися до пані Шашкової?
Тихий кивнув.
— Я розповів їй усе. Вєра була дуже розчарована, проте не сказала нічого. Ми повернулися до Брно і про ту справу більше не згадували.
— Вас, мабуть, не цікавило, чому пані Салачова так розсердилася, що порвала того листа? — іронічно зауважив Клубічко. — А що було далі? Вам ще багато розказувати?
— На мій подив, другого дня, тобто в понеділок, до мене знову прийшла Вєра.
— Мабуть, то була приємна несподіванка, бо ж пані така вродлива.
— Мене здивувала її незвичайна пропозиція. Мовляв, завтра вона кудись їде, це дуже далеко, і хоче, аби я супроводив її. Коли я поцікавився куди, сказала тільки, що зустрінемось опівдні біля театру, а повернемося, мабуть, пізно ввечері.
— І ви подумали, що то любовна прогулянка!
Тихий здвигнув плечима.
— Приїхала по мене по обіді «шкодою» свого чоловіка. Вирядилася по-туристськи: мала на собі комбінезон та високі чоботи. Крім того, в машині я побачив кирку. Коли рушили, сказала, що їдемо до Жегушиць, і, на моє здивування, відповіла: їдемо дещо шукати; знайдемо — одержимо багато грошей, ось завдаток — тисяча. Як тільки добулися до Жегушиць, сказала: шукатимемо в парку пансіонату. Сезон уже скінчився, але парк був одчинений. Я здивувався, побачивши там багато статуй. Вєра їх уважно розглядала. «Що вони зображають?» — спитала. «Якісь алегорії», — відповів я. «Нам потрібна Артеміда. Ти знаєш, яка вона?» Я колись грав в опереті і пам'ятаю, що Артеміда тримає лук і над чолом у неї серпик. Чи то півмісяць, чи чверть. «Ага, мабуть, оця», — показала Вєра на статую з чверть-місяцем над чолом. І оскільки жодна інша статуя цього не мала, я потвердив. Смерклося. Вєра пішла до машини по кирку, а мені наказала стояти на сторожі. Потім викопала статую.
— І це ви, джентльмен, їй дозволили! — здивувався Клубічко. — Це ж чоловіча робота.
Тихий здвигнув плечима.
— Я робив, що вона мені звеліла.
— Це нарешті теж чоловіча робота, — всміхнувся Клубічко. — Світ останнім часом багато натерпівся від диктаторів, але найгірше, гадаю, буде тоді, коли з'являться диктаторки. Ну, і що далі?
— Хвилин десь так за п'ятнадцять Вєра гукнула мене, щоб я поміг поставити статую на місце. Була роздратована не знайшла того, що шукала. Її настрій не поліпшився і дорогою назад. Коли я спитав про гроші — нервово відповіла, що матимемо їх, коли заслужимо, а це буде, певно, за два-три дні. Відтак знов прийшла через день. Сказала, що вдома їй нема життя, чоловік влаштовує скандали, і вона піде на все, аби цьому покласти край. Але щоб покинути його, треба мати гроші, і от заради цього вона й прийшла. Сказала, що завтра після обіду до мене на квартиру в Пісарках приїде Ліда і цього разу, певно, все закінчиться щасливо — ми нарешті отримаємо гроші. Та я висловив сумнів, бо знаю, що пані Салачова скупа. «Дурненький, — відповіла Вєра, — Салачова не даватиме нам грошей, вона привезе тобі щось таке, що буде не гірше за гроші». Я відповів, що не розумію, чому вона має приїздити до мене й щось мені давати. Вєра розсердилась: коли так, то вона чекатиме пані Салачову в мене і облагодить справу сама. Щиро кажучи, я не вірив у приїзд пані Салачової. Але, на мій подив, вона справді з'явилась у мене на початку шостої. Почувалася вкрай погано, була смертельно бліда і трохи не зомліла. Вера підтримала її, дала щось підкріплююче.