Він хвильку подрімав у машині, прокинувся — і знову був бадьорий. Тут є ще одна загадка: чому шеф подався до Жегушиць через день після Салачової і шукав щось під статуєю Артеміди? Слово «Артеміда» було підкреслено в тексті, який Ліда забула в сумці, але у вівторок шеф його знати не міг, бо Ліда могла йому сказати це тільки у п'ятницю. Так, справжня крутиголовка! Впорався б із нею швидше, якби не був сонний.
Та за кілька хвилин Клубічко вже знов комбінував.
«Ясно як божий день», — сказав він собі. Ліда — справжня ящірка. Вона знала, що рано чи пізно муситиме відкрити їм таємницю, але чомусь діяла так, аби збити їх з пантелику. Та річ, яку вони шукають, була схована в Жегушицькому замку або парку, і Ліда її в понеділок забрала. Але, відчуваючи, що за нею стежать, вирішила їх обдурити, викопавши статую Артеміди: мовляв, тепер шукайте! Зрозуміло, там нічого не було. Отже, це сталось у вівторок. А далі в історії антракт — до п'ятниці, коли вночі хтось удерся до її вілли, і це теж Ліда хотіла від нас приховати. Невідомі прийшли по потрібну їм річ. Та, не знайшовши, вранці поставили Ліді ультиматум. Це подіяло на неї так, що вона стрімголов полетіла — полетіла! — до Брно, ладна виказати Тихому основне повідомлення, яке відмовилася виказати йому в неділю. Чому? Певно, якась настанова була в акварелі, котру в альтанці знайшла Трекова: не тямлячи себе, Салачова зважилася летіти! Летіти! До Тихого. А перед тим була в лікарні у Соумара й позичила багато грошей. Видимий шантаж. Однак йшлося не тільки про гроші, а й про роль.
А тепер найзагадковіший момент. Ліда пообіцяла Тихому протелеграфувати те, чого бракувало в ролі. Але слова не дотримала. Чому? А чи хотіла взагалі його дотримати? Чому сказала везти її до Соумара? Сподівалася на його допомогу? Чому погодилася, щоб асистент Пулпан приспав її? Чому після її від'їзду з Брно було вчинено новий напад на Артеміду? Суцільна загадка. Невідомі там нічого не знайшли, і логічно, що вони дошукуватимуться схованки будь-що, а оскільки Ліда спить у лікарні, спробують — а може, вже й спробували — знов удертися до її вілли, щоб знайти те, що шукають. Якщо ж їм відомо щось про Соумара, спробують напасти й на нього.
Тим часом доїхали до Турнова, і Клубічко звелів зупинитися біля пошти. Вона була зачинена, але есенбак покликав телеграфіста, і Клубічко знов наказав Трампусові пильнувати за Соумаром.
20
Відтак поїхав до Жегушицького пансіонату. Спершу поговорив з паном Гоусером, в котрого душа сховалася в п'яти, заледве він побачив машину КНБ. Однак він усе-таки гукнув дружину, щоб зварила кави. Кава була схожа на рідину, яку дають у лікарнях, зате до неї Клубічко отримав три великих солодких пиріжки — домашні, смачні. Тоді пішли до канцелярії.
— Почалося це після Різдва, — почав Гоусер. — Сезон у нас кінчається п'ятнадцятого вересня й починається в середині травня, бо кімнати великі, і їх не можна натопити. Крім того, тягне з парку вогкістю. І це ще не все. За загорожею — поле, а де поле, там і миші. Після жнив їм нічого їсти, і вони переселяються до замку — аж до весни, коли зазеленіють лани. Тому пансіонат ми зачиняємо. Але цього року в січні до мене прийшли з КНБ — тут, мовляв, засновується відділення. Тут є два незаселені будиночки, і один з них хотіли взяти під відділення та буцегарню. Та оскільки відділення планували відкрити аж у квітні, районний національний комітет домовився з нами, що доти КНБ розміститься в пансіонаті.
— Кому належав цей замок?
— Цзернінам, — одповів Гоусер. — Люди через кілька днів прийшли до мене: мовляв, або нас лякають, або тут кояться дивні речі: в замкнених кімнатах чути кроки. Якось хлопці вдерлися до однієї кімнати на першому поверсі — нікого, тільки вікно навстіж, а під ним сліди, що губилися на газоні в парку. Іншим разом кроки пролунали на горищі. Воно теж замкнене. Коли відімкнули, знайшли сліди чоловічих ніг. Відтоді один есенбак постійно ходив навколо пансіонату.
— І не заскочили нікого? — спитав Клубічко. Гоусер похитав головою:
— Гадаю, цьому не надавали належного значення — тут же нічого не зникло. Я пропонував улаштувати генеральний обшук, прочесати довколишні ліси, але мене не послухали. Мовляв, не варто, шкоди ніякої не заподіяно.
— І справді не заподіяно?
— Наскільки мені відомо — ні. Згідно з інвентарною книгою, не зникло нічого. Той чоловік або ті люди шукали щось певне, а на інше не звертали уваги. Тут є дещо цінне, приміром, старі замкові меблі, які ще не передано Фонду національної відбудови. Я не дуже на цьому знаюсь, але є тут, приміром, рідкісне англійське крісло часів Ренесансу, кілька старовинних секретерів XVIII століття, а в коридорі в шафах сила-силенна різноманітної коштовної порцеляни. Коли відділення КНБ переїхало до впорядкованого будиночка, тобто коли замок практично зостався без охорони, ті люди полишили кімнати й горища і зосередили свою увагу на підвалах. А оскільки там нема нічого особливого — хай собі, думаю, нишпорять. Чоловік я не такий хоробрий, щоб зважився піти туди, відверто кажучи, ні за що ні про що…