«Знайшли щось цікаве?» — спитав я. Пан Трампус потвердив: «Знайшов річ, яку сьогодні до полудня бачив на столі в приймальні пана професора. А оскільки професор йому її не міг подарувати, бо весь час був тут, у віллі, то або пан Соумар тайкома вислизнув звідси і таки зустрівся з Гейтманеком, або Гейтманек украв її з Соумарового голубника». Це він мав на увазі, пане професор, вашу приймальню.
Соумар підхопився:
— Клубічку, ану вставайте, поїдемо по голівку!
— Не треба, — мовив Кост. — Пан Трампус звелів мені віддати її вам.
І він вийняв із свого портфеля пакунок. Клубічко гарячково зірвав обгортку, і вони побачили голівку з білого мармуру з цифрами й золотими рисками. Соумар і Клубічко перезирнулися.
— Вона? — спитав Клубічко.
— Наче вона.
Клубічко щасливо зітхнув.
— Краплю коньяку, професоре… — прошепотів він. Вихиливши чарку, почав розглядати голівку. Постукав по ній і досадливо похитав головою. — Не відлунює,— пробурмотів, — здається, суцільна. — Та коли пильніше придивився до шиї, помітив затискач.
— Щипчики! — звелів.
Соумар подав щипчики. Клубічко зняв ними затискач і струснув голівку. На стіл посипалася звичайнісінька цегляна потеруха. Клубічко встромив у шийку палець і намацав довгасту металеву річ.
— Тепер я попрошу вас на кілька хвилин залишити мене самого.
За хвилину перед ним лежала кругла олов'яна касета, на якій червоним було написано: «Чорна зоря»… Замислений Клубічко покликав товаришів:
— За кілька хвилин сюди приїдуть люди. Питатимуть мене. Соумарчику, будь ласка, звеліть на воротах, щоб їх відразу сюди пропустили. А ви, Косте, підіть відпочиньте до швейцара. Хай він вас пустить на свій тапчан, ви мені ще будете потрібні.
Залишившись з Соумаром, Клубічко всміхнувся.
— Знайшли що треба? — спитав професор.
— Знайшов, але що це — не знаю. Можливо, це скажуть ті люди, котрі зараз приїдуть. Та з усього видно, знайшов саме те, що шукав.
— А Гейтманек? — спитав Соумар. — його заарештують?
— Гейтманек, — замислено мовив Клубічко. — Так, Трампус знайшов це в його портфелі. Але, гадаєте, Гейтманек прийшов би з цим саме до Ліди, знаючи, що то таке? По-моєму, тут просто збіг обставин. Гейтманек ішов Липовою вулицею й побачив у вітрині антиквара Єнча голівку. Купив, не уявляючи, який усередині динаміт. Та що там динаміт — тринітротолуол! Подався задовольнити свою цікавість до Ліди. А Трампус її в нього поцупив, бо вважав, що Гейтманек голівку вкрав. Бачте, це завжди призводить до наслідків, коли хтось про когось каже, що він підозрілий. Кост підозрював Гейтманека, цим заразив Трампуса і трохи мене. Я тепер якщо не кажу, то принаймні думаю: «А що, коли цей Гейтманек якось дізнався од Ліди про таємницю мармурової голівки і шукав її?» Але навряд, бо Гейтманек просто не подужав би донести того, що в зв'язку з цим на нього покладалося. Правда, він їздив із співачкою, котрій акомпанував, за кордон, і там його могли завербувати, доручивши розшукати зниклу «Чорну зорю». Хочете, назву вам ще підозріліші мотиви: Гейтманек був знайомий із Салачем, а дружина Салачевого компаньйона варила йому їсти й співала на Грубій Скалі.
— Та невже? — вигукнув Соумар.
— Атож. Проте й це можна пояснити невинно. Дружина компаньйона Салача, може, була, а може, й не була учасницею зграї, яка спочатку стежила за Салачем, а тоді й за Лідою. Не думаю, щоб Ліда сказала про це Гейтманекові. Худий, поштивий чоловік, котрий, за словами антиквара Єнча, схожий на професора, приплутався до цієї справи, певно, зовсім випадково. Я керуюся правилом, яке мало коли підводить: не клади на людину більше, ніж вона подужає донести. А цього всього (знали б ви подробиці — сказали б, що без диявола тут не обійшлося) Гейтманек не зміг би донести. Просто збіг обставин.
Цієї миті задзвонив телефон. Соумар зняв трубку і за кілька хвилин мовив:
— Звичайно, ласкаво прошу. — І повісив трубку. — Гейтманек. Питав, чи можна до мене зайти.
Клубічко подумав і засміявся:
— От бачите, уже все починає прояснюватися. Трампус, певне, сказав, що він, Гейтманек, голівку з неуважності поставив на стіл, а Трампус, гадаючи, що вона ваша, послав її вам. Тож Гейтманек їде по неї.
— Але це свідчить проти нього! — вигукнув Соумар.
— Свідчило б, якби то був не Гейтманек. Зрештою, ми в цьому легко переконаємося. — Клубічко всипав назад до випатраної статуетки потеруху, встромив усередину скальпель, який дав йому Соумар, і знов закрив шийку затискачем.