— Я сплатив борги й за кілька днів знов не мав нічого, як перед Вєриним поверненням. Вона була теж без копійки і, як завжди у таких випадках, роздратована. Одного разу, коли ми допили останню пляшку коньяку, Вєра сказала: «Їрко, треба щось робити». — «Але що?» — спитав я. «Той швейцарець іще в Брно, — мовила, — вчора я його зустріла».
— І ви почали ревнувати? — іронічно зауважив Клубічко.
— Ні, мусив удавати, що спокійний, бо це відбувалося в барі. Буцімто розмовляла з ним і заявила: що було, те було, але вже ніколи не вернеться, бо вона любить іншого. Він відповів, що нічого від неї не вимагає, проте міг би дати їй іще грошей. Оскільки і в Швейцарії не кидають грошей на вітер — хотів би одної послуги. Розказав, що якомусь Салачеві, котрий приятелює з моїми родичами, відомо місце, де Цзерніни, полишаючи свої володіння між Турновом і Жегушицями, закопали щось важливе. Він, мовляв, їхній уповноважений, і Цзерніни за це добре заплатять. Як чужинець, котрий до того ж не знає чеської мови, він не може взяти участі в пошуках і тому пропонує Вєрі. Як це дізнатися — хай зробить на свій розсуд, але тільки швидко. Словом, сказав: довідається — матиме сто тисяч крон. Вєра була приголомшена. «Сто тисяч крон!» — повторювала без кінця. Я сказав, що хоч це й добрі гроші, але від мене користі мало, бо пана Салача не знаю. Вєра заявила, що сто тисяч крон варті певних зусиль, і за кілька днів склала план. Поїдемо до Турнова до моєї матері, котра Салача добре знає, і вивчимо становище. Так і зробили.
— Мушу констатувати, що тепер ви одвертіший, ніж під час наших брненських бесід, — сказав Клубічко. — Дозвольте спитати: як ви домоглися успіху?
— Вєра діяла, як змія…
— Неправильне порівняння, — махнув рукою Клубічко, — змія кінець кінцем порядне й примітивне створіння, а люди кажуть про неї погано, мабуть, тільки через те, що вона плазує. Краще скажіть, що Вєра діяла як жінка. Хоч я й старий парубок, та добре знаю, які винахідливі жінки, коли прагнуть чогось досягти.
— Я тільки хотів сказати, що Вєра схилила мою матір на свій бік. Мати трохи не звала її «моя донечко». Того медового місяця Вєра й дізналася від неї, що Салач довірився моєму вітчимові, ніби знайшов документ, за який закордон, мабуть, добряче заплатив би.
— Отже, не Цзерніни?
— Ні, сказав ясно, що закордон.
— І ваш вітчим розповів це вашій матері?
— Так. Сказав і те, що Салач боїться тримати цей документ при собі, тож закопав його десь у Жегушицькому парку…
— Чого ж ви раптом замовкли? — спитав Клубічко. — Якраз у найцікавішому місці.
— Бо… Бо я люблю матір. Бачте, мені важко говорити про те, що й вона вплуталася до цієї підозрілої історії. Дорого їй це може коштувати.
— Як вона вплуталася?
Тихому зсудомило горло.
— Тим, що пообіцяла Вєрі…
— Але це мені вже відомо… — перебив його Клубічко. — Найнялася до Жегушиць прибиральницею і, мабуть, пильно шукала документ. Марно. За матір ви не дуже хвилюйтеся, нічого їй не буде, якщо вона не знала, про що, власне, йдеться.
— Гадаю, не знала, бо не знала цього навіть Вєра. Зрештою, в Жегушицях мати була недовго. Як повернулася, батько насмішкувато спитав, чи й вона теж шукала скарб. Дзуськи знайдеш, додав, Салач добре сховав, а куди — це знає тільки його колишня дружина. Відтак мати поїхала на Грубу Скалу, де з настанням сезону куховарить.
— Мушу сказати, — невдоволено мовив Клубічко, — що, за винятком швейцарця, ви не розповіли мені нічого, чого б я не знав. А найважливіші події сталися після того, як ваша мати покинула Жегушиці. Вам щось відомо про них? Швейцарець — це і є, напевне, той страшний шеф. Проте ваша участь у його операціях, очевидно, не скінчилася на тому, що мати поїхала на Грубу Скалу. Я кажу про недільний візит до пані Салачової і про мандрівку у вівторок до Жегушиць, де пані Вєра забула нову кирку; відтак про погану п'ятницю і так далі.
— Усе в деталях, можливо, знає Вєра, — жалібним голосом відповів Тихий, — я знаю тільки про те, що мені сказала Вєра.
— Що ж вона вам сказала?
— Той швейцарець знову з'явився в суботу. Ввечері того дня Вєра чекала мене біля театру, й ми пішли до Пісарок. «Це страховисько, — так вона звала швейцарця, бо дуже його боялася, — знов приїхало до Брно з дуже неприємним наказом. Мусимо їхати в Прагу до дружини Салача. Ти її знаєш. Віддаси їй лист, який написало страховисько». Я відмовлявся, але, як завжди, вона взяла гору. Як нам велося, ви вже знаєте. Я зрадів, що матиму нарешті спокій, однак у вівторок — вам це також відомо — Вєра примусила мене їхати з нею до Жегушиць. Возилася з Артсмідою. Що там було — ви теж знаєте?