Що це було до речі, стало ясно, коли Клубічко, Соумар і Тихий приїхали до Турнова. Патруль, який охороняв будинок колишнього директора, доповів, що хвилин десять тому віддалік зупинився новий голубий «тудор», але перш ніж есенбаки вжили заходів, авто помчалось у напрямі Грубої Скали.
— Це означає,— мовив Клубічко, сідаючи в машину, — ті двоє, побачивши, що будинок охороняють, поїхали далі. Це врятувало пана Мюллера. їдьте на Грубу Скалу, — звелів шоферові і тут помітив, як тремтить Тихий. — Що з вами, юначе?
— Будь ласка, не беріть мене на Грубу Скалу, — благально мовив Тихий.
— А чим це погана прогулянка? — спитав Клубічко. — Втім, щоб задовольнити ваше прохання, я мушу почути причину.
Тихий затремтів ще дужче.
— Боюся, там я довідаюся про таке, що мене дуже схвилює,— прошепотів.
— У вашому віці і з вашим досвідом людину не схвилює якась проста дрібниця.
— На Грубій Скалі заховано пана Салача, — прошепотів Тихий.
— Звідки ви знаєте? — напався на нього Клубічко. — А коли знали, то чому не сказали мені раніше?
— Я не знаю напевно, тільки здогадуюся… Вєра мені натякнула, що те страховисько десь сховало Салача. Найімовірніше, в готелі на Грубій Скалі.
— Де працює ваша мати?..
Тихий потвердив. Клубічко трохи подумав.
— Ну, до Грубої Скали звідси недалеко. За кілька хвилин знатимемо все. Ви, звісно, поїдете з нами. А щоб дорогою не втнули якоїсь дурниці, не сердьтеся на мене, коли… — Він моргнув Костові, і Тихий навіть незчувсь, як у нього на зап'ястях клацнули наручники.
24
Вартовий перед готелем сказав, що другий вартовий усередині.
— Думаю, — мовив Клубічко, — нічого лихого тут не сталося, бо я послав людей вчасно завдяки тому, що ваша куховарка, Соумарчику, зустріла вашу офіціантку.
— Та дівиця теж, певне, буде там, — припустив Соумар.
Клубічко засміявся:
— Я впевнений, що ми знайдемо її в зовсім іншому місці, коли знайдемо взагалі. Вона не така дурна, щоб лізти в пастку. А це пастка, до того ж чудова. Двох тутешніх есенбаків поставимо на вулиці, і з готелю ніхто не зможе втекти. Тихого замкнемо в підвал, отже, всередині нас буде четверо.
— В підвал, — повторив Тихий мертвим голосом. — Ліпше я вам іще скажу те, що знаю.
— Ви, голубе, наче роман з продовженням, — засміявся Клубічко, — Я вже й не знаю, вкотре ви признаєтесь.
— Я, я хотів уберегти матір, — прошепотів Тихий, — і особисто ні в чому не винен. Коли вони з Вєрою порозумілися, мати сказала їй, що Салач сховав ту річ у пані Салачової.
— Це ми вже знаємо, — нетерпляче урвав його Клубічко. — Мені здається, ви хочете затримати нас, щоб Вєра змогла втекти.
— Але сказала їй, — провадив Тихий ледь чутно, — що пан Салач так боявся за своє життя, що домовився з дружиною…
— Ви замовкаєте у найцікавішому місці, тепер ми біля самої суті. То про що ж він домовився?
— Як пошле акварель, Ліда ту річ комусь оддасть.
— Знов не все, — нетерпляче мовив Клубічко. — Кому вона мала віддати? Хоч, власне, я знаю й це: вам!
Тихий похнюпився:
— Так, мені. Проте я за це не відповідаю, бо так домовилася з Вєрою моя мати.
— Я хочу знати подробиці! — скипів Клубічко.
— Подробиця була одна. В тому листі, що його Вєра залишила в її кабінеті…
— Нарешті,— задоволено сказав Клубічко. — Ну-ну?
— В тому листі говорилося, що коли Салачова не привезе тієї речі до завтра після полудня на мою квартиру в Пісарках, Салач помре. Так само накладе він головою, якщо вона комусь розповість про лист. До листа було додано й акварель.
— Але ж ви поклали її в альтанці!
— І там теж. Було дві акварелі. Вєра сказала, що так треба.
— Тепер, гадаю, ви вже сказали майже все, що знаєте, — мовив Клубічко. — Але підвалу не уникнете. Зрештою, вас чекають гірші випробування. Як тільки уявите їх, то в підвалі вам буде, як на курорті.
Клубічко покликав хазяїна готелю, той охоче показав надійний підвал — туди заштовхнули Тихого; Клубічко спитав, чи в готелі є пані Мюллерова. Так. А Салач?
— Теж, — відказав хазяїн. — Прийшов до нас у понеділок і мав такий нужденний вигляд, що ми відразу поклали його в ліжко. Хотіли покликати лікаря, але Салач заперечив. Мовляв, це звичайний приступ, його давня хвороба нирок, зарадити може лише коріння, яке він носить із собою. Попросив мою дружину заварити, випив, і йому наче полегшало. Цілий день спав, а коли прокинувся, був страшенно кволий. Ми з жінкою подумали: хай тут іще день-два поживе. А тоді сталася та пригода з паном, котрий балакав по-німецьки.