Тарас Микітчак
Чорне й біле в сірих тонах
-1-
«Пасма чорного туману тягнулися за ним услід, заплутували ноги, лизали обличчя, намагалися заповзти у мозок, але натикалися там, всередині, на стіну. Кидалися на неї, прилипали, пнулися по гладкій поверхні догори і вкотре безсило зривалися й поверталися в темні провалля, в темні закапелки темної душі, руками якої вони й були. Володар Чорного Туману дивився на чоловіка з найвищої вежі свого палацу. Бездонні, як світ, очі злого чаклуна ретельно слідкували за кожним кроком непроханого й водночас такого жаданого гостя, що порушив спокій його мертвих боліт. Слідкували за кожним кроком, за кожним помахом вій, за кожним ударом серця, щоб крізь них зазирнути в глибини його свідомості, щоб побачити, чим і як він живе, про що мріє, щоб відшукати той стрижень, який не дає всесильному володареві зламати й знищити цю просту людину. Яка ж сила перетворює бажання, впертість і витривалість цієї людини у непробивний для зла моноліт? Чаклун знав: цю силу називають коханням. Кохання? Колись його спізнав і Володар Туману. Але як ці брудні, хтиві й просякнуті безсилими стражданнями почуття можуть підтримувати, берегти й вести вперед? Чи, може, те, що цей чоловік заховав за своєю стіною всередині, не є коханням? Чи його кохання інакше, ніж кохання чаклуна? Може, воно піднімає, очищує й зміцнює, а не загиджує душу гнилими червами, не розпікає серце отруйним вогнем нікчемності? Ще жодного разу трясовину не пройшов ні воїн, ні чаклун, ні мудрець. Можливо, болото Чорного Туману подолав би якийсь святий, але тут святих людей нічого не цікавило. Зрештою, цей чоловік не був святим, так само як не був хорошим воїном, не володів магією й не творив чудеса. Щоправда, одне чудо за ним уже є: він прийшов у болота й досі був живий!
Коли Дібровник увійшов у володіння Чорнотуманника, той зрадів. Ще один! Ще одна жертва, яку можна поступово позбавляти розуму, ламати волю, забирати надію, стирати мрії й аж тоді, на дні найглибшого розпачу, вбити! Але цього не сталося. Жінка, прикута до скелі за болотом, жінка, через яку Чорнотуманника спопеляло те, що він називав коханням, — ця жінка, наче промінь серед мороку, вела Дібровника крізь усі перешкоди. Чаклун опустив руки від безсилля. Його тілом, висушеним чорними пристрастями, пробіг мороз, і наступної миті Дібровник ступив на тверду землю. І чорний туман безсило відпустив його».
Красиво?
Мабуть, що так. Непогана основа, яку ще належить вичитати, відточити кострубаті місця, сплести зі слів вигадливий мистецький візерунок, щоб ці плетива зажили своїм окремим життям, і відчути їх по-новому, після того, як вони кілька днів відлежаться на журнальному столику списаними аркушами.
Кохання.
Письменник пробіг поглядом написане й усміхнувся. Фантазія про щастя, заради якого не шкодуєш нічого. Високі взаємні почуття, незламна воля, віра в недосяжне й мужність не зраджувати самому собі. Все те, чого в житті ти ніколи не зазнав.
Добрик Лісовий відірвався від білого паперу з чорними намистинками слів і глянув за вікно.
Навпроти його будинку матово поблискували ряди маленьких вікон на сірій стіні. Здавалося, це квадратні калюжі посеред сірої бетонної дороги, які не вміють ловити у своє лоно сонце. Жовта барва їхніх підвіконь зникла під шаром дощового бруду. Мокрі плями на стінах вказують, де в бетонних нутрощах зачаїлися жили водопровідних труб. Звідси не видно неба. Сюди навіть не проникає сонячне проміння. Вертикальний тунель із чотирьох стін, в який жителі клаустрофобних комірок-квартирок плюють слиною й жовчю, куди викидають обгортки від продуктів, використані презервативи й недопалки. З дна тунелю не долинають співи птахів чи шелест гілок — лише гомін, вереск дітей удень та лайка і дурнуваті крики підлітків уночі. Якщо звіситись зі свого підвіконника й глянути вниз, то побачиш закупорений з усіх сторін сірий квадрат, завалений сміттям. Сміття домовласники вивозять раз на місяць, коли сморід стає вже нестерпним. Якщо глянути вгору, то в тонкій рамці ринв видно клапоть неба — переважно молочно-сірого неба чи вогнисто-фіолетового, якщо бувають вогнисті й фіолетові кольори брудними. Інколи, весною чи восени, зарамлене небо вражає глибиною своєї блакиті. Новенька блакитна кришка для старого смітника. Але взагалі-то Добрик ніколи не звішувався з вікна й не дивився ні вгору, ні, тим більше, вниз. Із вікна звішуються лише самогубці. Єдина не сіра пляма за вікном — шапка моху на карнизі біля водостічної труби.
Погляд утік із-за вікна й почав блукати власним помешканням.