Він бачив, що Кость стежить за ним. Потім, щоб не думати про його повну флягу, Кость одвернувся і почав дивитись на дорогу, що вже спустіла. Нечай теж глянув у той бік. Понад дорогою криво й косо стояли телеграфні стовпи з обірваними дротами. Запилене небо над ними було важке, задушливе.
— Ну, а що далі робитимеш? — спитав Гасовський, звертаючись до Костя Арабаджі. — Ти хоч флягу підбери. Може знадобитися.
— Не знаю, — щиросердно признався Кость і побрів у очерет.
— Ну що, знайшов? — спитав Гасовський.
— Ага…
— Бери мою, пий… — Сеня-Сенечка подав Костеві свою флягу. — У мене ще повна.
Треба було б відмовитися. Кость розумів це, але його рука сама потяглася до чужої фляги.
— Тільки май совість, — застеріг Гасовський.
— Я ковтну… Разок…
Відірвавши флягу від губів, він повернув її Сені-Сенечці, втерся рукавом фланелівки і сказав:
— Одразу полегшало. Цікаво, котра тепер година?
— Третя… — відповів Гасовський. — Бачиш — на дорозі нікого. Румуни, певно, обідають. Можна й нам підживитися.
Він ніяк не міг придумати, чим би відвернути увагу хлопців. Обід?.. На це піде хвилин з п'ять, хіба довго зжувати галету? Треба б щось інше, слід відволікти їх од думок про воду, про румунів, які незабаром знову з'являться на дорозі, про небезпеку. Він, Гасовський, відповідає за всіх.
Нараз у нього сяйнула думка.
— Хочете, я вам розповім, як одного разу виручив датського принца… Що, не вірите? У нашому театрі ставили «Гамлета», ось уже дають третій дзвінок, і помічник режисера, помреж по-нашому, визирає із-за куліс і робить режисерові знаки, що все пропало… Зал переповнений, ніде яблуку впасти, уявляєте? А Гамлета немає… Чи то захворів, чи то загуляв, уявляєте? Офелія — в сльозах, Клавдій, король датський, його сам Небесов грав, схопився обома руками за голову. Скандал. Відмінити спектакль? Пізно… Декорації поставлені, актори загримовані, а Гамлета немає… А тут я. Підійшов до помрежа і кажу: «Можете покластись на мене. Гасовський не підведе. Я цю роль знаю напам'ять». І що ви думаєте? Довелося їм випустити мене. Режисер страшенно зрадів Та в нього, каже, і зовнішність підходить, я давно помітив. Це в мене, значить. І от я з'являюсь у бархаті, при шпазі… «Бути чи не бути?» — питаю при мертвій тиші залу. А сам думаю: «Звичайно, бути…»
Розповідаючи, Гасовський так захопився, що почав жестикулювати. Він зобразив помрежа, що страждав від задишки, потім гордого актора Небесова і зворушливу Офелію… Гасовський то випинав нижню губу, як Небесов, то витріщував очі, як товстий помреж, то соромливо кліпав віями, як Офелія. Йому навіть вдавалося змінити голос.
— Публіка двічі викликала мене на біс, — закінчив Гасовський і скромно потупив очі.
— А що було потім? — спитав Кость Арабаджі.
— Потім? — Гасовський зітхнув. — На другий день одужав наслідний принц…
— У нас у Балаклаві теж був випадок… — почав Кость Арабаджі.
Іншим разом Гасовський, напевне, осадив би його. А зараз він навіть заохочував Костя. Мовляв, давай…
Про що розповідають рибалки? Звичайно, про казкові улови. Кость почав божитися, що якось до них у сіть ускочила о-о-от-та-а-кен-на акула. Що, в Чорному морі не водяться акули? Він сам так думав. А вони зловили акулу. Сіру, з величезними плавниками… Її потім у музей забрали. Якийсь учений з борідкою спеціально приїжджав з Москви.
— Живу?
— Вона вже була мертва. До живої — спробуй підступися. Знаєш, які в неї зуби? — відповів Кость. — Ви що, не вірите?
— Віримо, — заспокоїв його Гасовський.
Дійшла черга і до Нечая. «Ну, а що ти скажеш?..» — подивився на нього усміхнений Гасовський. Нечай прийняв естафету від Костя, вступив у гру. Але про що розповідати? Народився, бігав до школи… Біографія, як і у всіх. Нічого видатного в його житті ще не було.
— Давай про Ганнусю, — підохочував Кость.
О ні!.. Про Ганнусю вони нічого не почують. Цього ще не вистачало! Він, Нечай, краще розповість про свого батька, про те, як він плавав на «купцях»… Але й цим Гасовського і Костя навряд чи здивуєш. Тим більше, що він не звик прибріхувати. Тоді, може, розповісти їм про діда? Дід у нього чудовий. Пасічник. Йому зараз під сімдесят. До речі, він живе зовсім близько. Вони могли б до нього завітати.
— Кажеш, близько? — перегинав Гасовський і чомусь глянув на Якова Бєлкіна, який продовжував чукикати на руках гвинтівки, замотані в бушлат, наче це була сповита дитина.